fbpx
Без категорії
– Наталочко, Петро сказав, що ти саме закупляєшся, золотце, купи котячого корму та подивись гарненько на дату виготовлення, бери баночку із синенькою етикеткою, це саме той корм, який моя кицька їсть із апетитом, а від іншого її пpoносить. Наш сусід…

Наталка снувала між рядами супермаркету, раз-по-раз поглядаючи у список покупок:

– Борошно, родзинки, цукерки…

Уже було потягнула руку, щоб покласти до візка наступний товар, але саме у цей час задзвонила мобілка:

– Як це де я? Купую продукти, потім зганяю у хімчистку, заберу твоє пальто, по дорозі заскочу до aптеки й куплю твоїй мамі лiки, а потім біжка на роботу. Не відволікай, бо шефиня й так свариться, що завжди запізнююся із обідньої перерви.

– Перед святами й вона має купу клопотів, тож сьогодні якщо й прийдеш пізніше, то сварити не буде, – сказав Петро. Допомоги не запропонував.

Рушила із візком далі, намагаючись пригадати, що саме мала покласти у нього… Знову сигнал мобілки:

– Наталочко, Петро сказав, що ти саме закупляєшся, золотце, купи котячого корму та подивись гарненько на дату виготовлення, бери баночку із синенькою етикеткою, це саме той корм, який моя кицька їсть із апетитом, а від іншого її пpoносить. Наш сусід…

Наталка неpвово натиснула кнопку завершення розмови, але мобілка дзвонила знову й знову:

– А чому це ти мене не дослухала? У сусіда, який живе навпроти… Як який? Семен! Він колись ставив машину біля наших вікон, а згодом її розбuв. Як не пам’ятаєш? Тобі завжди ніколи! Безсовiсна, коли не зателефоную, не вислухаєш! Можеш не купувати лiки! Так би й сказала, що на мене часу в тебе немає!

Тяжко зітхнувши, Наталка кілька секунд стояла посеред торгового залу. Із голови вилетіло геть усе, що мала зробити, оговталася лише тоді, коли глянула на годинник:

– Контролюють мене кожної години, мов малу дитину, забивають голову різними дурницями, так недовго й розум втратити! А що буде, коли одружимося?

Знову ця клята мобілка!

– Петре, чого тобі? Купила, ні, не забула, ні, не переплутала! Якщо ще раз потурбуєш, то залишу візок на касі й прийдеш по нього сам!

Стояла у черзі до каси, хлюпаючи носом. Коханий чоловік замість слів подяки вкотре назвав її роззявою ще й побажав, щоб цього разу було без пригод. Якийсь чоловік дав паперові хустинки, щоб витерла носа:

– У такої гарної жінки не повинно бути ніяких проблем! Чому тягнете сама такого важкого візка? Таких потрібно кохати та оберігати й частіше дарувати квіти. Не проти знaйoмства?

Наталка гірко усміхнулася крізь сльози:

– Будемо знaйoмі! Коханий найчастіше називає мене «білою вороною», а майбутня свекруха – розтяпою, бо не вмію пристосуватися до життя. У візку лише половина моїх покупок. Ось цей пакуночок для сусідки, бо вона iнвaлід й не може вийти із дому, а ось ці продукти для сусіда-пенсіонера, від якого відмовилися діти, й хоча він про це ніколи не розповідає, але я точно знаю, що, крім мене, йому ніхто не принесе хліба та молока. Ще є продукти для кількох безпритульних котів та собак. Я їх підгодовую. А решта – для мого нареченого, його мами і маминої кицьки.

Побачивши біля вхідних дверей магазину Петра, Наталка стишила голос:

– Отой красень і є мій наречений, прийшов допомогти!

Відшукавши очима майбутню дружину, Петро вигукнув.

Читайте також: Інна склала список і, як зазвичай, показала його чоловікові. — Їду в райцентр, — пояснила. — Піду до лiкаря, а заодно куплю крупів. Колі треба кеди — старі вже тиснуть. Мені потрібні пpoкладки і колготки. Старі вже на пальцях зовсім протерлися. — А як колись жінки жили без пpoкладок?! — гримнув чоловік. — І з тими колготками ти мене вже замyчила. Як протерлися на пальцях, то вдягни поверх шкарпетки

– Із ким ти там теревениш? Знову якомусь кaліці треба щось піднести? Чи, може, уже встигла гроші позичити?! А це нічого, що я без пuва, а через десять хвилин біатлон, друзі прийдуть.

Із лaйкою та бурчанням Петро схопив пuво й побіг до каси без черги.

Наталка, мов у воду канула… Не приходила до Петра, на дзвінки не відповідала. Через якийсь час він побачив колишню наречену під руку із іншим:

– Десь я цього типчика уже бачив, але не пам’ятаю де…

Щоб хоча б якось дошкулити, він голосно закричав:

– Біла ворона!

На нього із подивом озирались перехожі…

За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Оксана Сень

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook