fbpx
Історії з життя
— Нате, мамо. – кидав Петро Галині гроші. Вони феєрверком різнокольорових папірців розсипались по кімнаті. Лягали на василики, чорнобривці, барвінок, затуляли прохідну, навіть хрест у Галининих руках потонув у тих грошах, А Петро не вгавав, – Беріть, мамо, беріть. Усе з собою забирайте і ось це, – висипав золоті прикраси жінці до ніг, – І це, мамо, – кинув кілька кредитних карток, – це теж вам! Сама через них не жила і мені не дала. Забирай, забирай усе з собою!

— Нате, мамо. – кидав Петро Галині гроші. Вони феєрверком різнокольорових папірців розсипались по кімнаті. Лягали на василики, чорнобривці, барвінок, затуляли прохідну, навіть хрест у Галининих руках потонув у тих грошах, А Петро не вгавав, – Беріть, мамо, беріть. Усе з собою забирайте і ось це, – висипав золоті прикраси жінці до ніг, – І це, мамо, – кинув кілька кредитних карток, – це теж вам! Сама через них не жила і мені не дала. Забирай, забирай усе з собою!

Люди вражено мовчали. Дехто вперше в житті скільки добра бачив. А дехто не цурався і тихцем підіймав з-під ніг долари і євро: нащо добру пропадати.

До кімнати заскочила сестра покійної. Зойкнула і почала все оте від Галини забирати, а потім і вона рукою махнула. Поглянувши на племінника мовила стиха:

— Хай має! Не буде нікому від того добра. Най забере усе з собою. погані то гроші.

Галина Петрівна була чи не першою у районі особою. Ще б пак – прокурор. Її недолюблювали і побоювались, але в очі всі були добрі і милі. Ходили чутки, що волю багатьом дарувала за зелені, але то лиш чутки, за руку панянку ніхто не вловив.

Жінкою вона була владною і безапеляційною. Муштрувала не тільки підлеглих, а й чоловіка і сина вдома. Увесь світ у неї був на грошах зав’язаний. Усі розмови про них. Кожен рух заради них, рідненьких. Не соромлячись відправила рідну матір у будинок пристарілих, а квартиру продала. Та якось так зуміла продати, що власників виявилось аж троє і ніхто нічого не міг довести куди б не звертався.

Чоловік і шматка хліба не мав права у хаті до рота взяти, якщо не клав у щоденну касу певну суму. Але найбільше син отримував. Ще з років десяти віддала вона його у спеціалізовану школу. Наука малому не давалась узагалі, але мама платила за навчання великі гроші і вимагала від дитини результатів.

Галина Петрівна розписала день сина по хвилинах і той відвідував гуртки групи додаткові заняття, аж до восьмої вечора, а далі – уроки. Петро так щиро усе те ненавидів в його голові надмір інформації перетворився у в’язку кашу, але не слухати маму не міг. Був замкнутим і часто плакав вночі, навіть підлітком.

Свобода прийшла до Петра у інституті. Мама віддала його до столичного, найкращого. За кордон відпускати не хотіла, адже там не проконтролює, а тут він поруч і вона завше могла відвідати сина. Саме тут він закохався. Вперше щиро і усім єством.

Маринка на державному навчалась – сирота. Талановита дівчинка з малесенького села. Вона й потрапила сюди випадково на навчання – вчителька надіслала її роботу на конкурс. Дівчина виграла і нею зацікавились.

Тиха Мариночка була і чомусь, завше сумна. Саме ось цей сум і ота коса до пояса і причарували Петра. Полонили назавжди.

Ой, що ж робила Галина Петрівна коли “добрі люди” розповіли про те, що її син з такою дівчиною зустрічається. Петру нічого не сказала – а з Маринкою поговорила ґрунтовно. Дівчина наступного ж дня без пояснень відрахувалась і ніби розчинилась.

Петро замкнувся і жив мов лялька – маріонетка: встав, пішов, прийшов, ліг. А потім і вставати йому не захотілось. Лежав на ліжку відвернувшись до стіни і вдивлявся в порожнечу.  До нього щось говорили, якось намагались повернути до життя, але марно. Галина Петрівна відправила сина під нагляд спеціалістів подалі від людських очей і пліток. Головне – це гроші. Гроші і ще раз гроші. Їх завше було мало і в когось було більше. Вони у неї припадали пилом у сейфі, виблискували коштовним камінням, дивились на неї зі стін, вкладені у дорогий живопис, але їх було мало. Мало!

Петро знайде свою Мариночку через колишніх маминих знайомих уже після того, як Галини Петрівни не стане. Дівчина вчителювала у одному загубленому у горах селі. Все та ж руса коса і добра посмішка. Але очі уже не сумні. Вони сповнені ніжності і любові.

Маринка матір двох хлопчиків-близнят. Їм зараз по три і батько не Петро. Вона щаслива настільки, що це відчувається коли лиш дивишся на неї.

А Петро і досі сам. Хоча ні. У нього є Маринка. Він приїздить у те село і зупиняється навпроти школи, аби побачити, як вона йде на роботу. Сидить на посту, аж доки вона зморена не повертатиметься додому. Її завше зустрічає чоловік і сини. Колись Петро, напевне, зважиться і підійде, а можливо і ні.

Автор Анна К.

Передрук без згоди автора заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page
facebook