— Навіщо дарувати набір інструментів для абсолютно нового автомобіля? — Голос Марти дзвенів від відвертого глузування, ніби вона зверталася до когось, хто зовсім не орієнтується в сучасному житті. — Він же не ламається! Навіщо ці брудні речі тримати в багажнику, якщо будь-який офіційний сервіс готовий допомогти в будь-який момент?
Мій син, Андрій, тільки-но став власником нового автомобіля, і я, бажаючи подарувати щось справді чоловіче й потрібне, обрала професійний набір інструментів. Я стояла, тримаючи в руках цей важкий, добротний кейс, а її слова, як гострий холодний вітер, пронизували мене.
— Це подарунок від матері, Марто, — Андрій спробував стримати її, поставивши свою руку на її плече. Я відчувала, як у мені все збурюється від її зухвалості, але трималася, намагаючись не втратити гідності.
— Так, подарунок, який не має жодного сенсу! — Вона іронічно засміялася, похитуючи головою. — Це ж не якась старенька машина, яку треба ремонтувати на коліні! Це абсолютно новий, надійний автомобіль, Андрію! Це просто ну, ти зрозуміла, мамо Оксано, — вона кинула мені виклик своїм поглядом.
— Я зрозуміла, Марто, — відповіла я, намагаючись зберегти рівний і спокійний тон, хоча легке тремтіння в руках видавало мій внутрішній стан. — Це подарунок від серця, з думкою про те, що справжній чоловік повинен мати можливість полагодити все сам. Це ознака турботи про його самостійність. Але, схоже, ти не розумієш таких речей.
— Що ти цим хочеш сказати? Що мій чоловік не чоловік? — тепер Марта, здається, образилася по-справжньому і нахмурила свої гарні, але злісні брови.
— Ні, я хочу сказати, що ти., — Андрій втрутився рішуче, перехоплюючи мій погляд, який явно не обіцяв Марті нічого доброго.
— Марто, припини! Це мій день народження і мій подарунок. Мені він подобається. Дякую, мамо. Це дуже цінно.
Цей гострий обмін словами був лише кульмінацією тривалого, виснажливого конфлікту, який тривав уже майже рік. І саме через такі моменти я зараз із сумом усвідомлюю: цього року новорічну ніч, нашу давню сімейну традицію, я, мабуть, вперше зустрічатиму в цілковитій самотності.
У нашій родині завжди була особлива, тепла традиція — збиратися за великим столом у новорічну ніч. Раніше це було легко й весело. Коли мої батьки були живі, коли ми ще були у шлюбі з Борисом, і наші діти, Єва та Андрій, були зовсім маленькими, той час був сповнений сміху, жартів та конкурсів.
Зараз усе інакше. Старша донька, Єва, живе далеко за кордоном, вийшла там заміж і має свою родину. Звісно, вона не може приїхати на свята щороку.
А мій син, Андрій, лише цього літа одружився. Живуть молодята недалеко від мене, у орендованій квартирі, але я відчуваю: цей Новий рік, імовірно, пройде для мене наодинці.
І вся справа — у ній, у моїй невістці Марті. Я не буду стверджувати, що мій характер цукровий, але такого норову, як у неї, ще пошукати треба.
Я познайомилася з нею майже рік тому, одразу після минулих новорічних свят. Андрій привів її під ранок до нас додому після вечірки друзів. Я саме пила ранковий чай на кухні, і вони підсіли до мене, щоб поснідати.
У мене було таке враження, ніби я тут зайва, як відвідувач за сусіднім столиком у кафе. У панночки не було жодного збентеження: вона коротко привіталася і надалі нуль уваги на мене. Попила кави і зникла в кімнаті сина.
Вони спали до обіду. Ближче до вечора ця пані зайняла ванну кімнату. Вона безцеремонно скористалася моїм шампунем, моїм бальзамом, моїм феном, моєю пінкою для волосся. Після цього молодята знову зачинилися в кімнаті.
Я пізніше сказала синові, що мені вся ця ситуація не сподобалася.
— Мамо, ти ж знаєш, вона просто забула свої речі, — віджартувався Андрій. — А ти, як завжди, занадто переймаєшся дрібницями. Розслабся.
— Я не переймаюся, сину. Я кажу про повагу. Користуватися чужими речами, не питаючи дозволу, — це прояв неповаги, — наполягала я.
Ця пані з’являлася у нас регулярно. Мабуть, мій докір, який я висловила Андрію, все ж таки подіяв на неї. Син передав. Але її відповідь була зухвалою: вона просто демонстративно поставила у моїй ванній свої пінки та шампуні, причому посунувши мої.
Це був лише початок. Вона безпардонно брала з холодильника все, що їй подобалося.
— Марто, я готувала це для Андрія на вечерю, — якось сказала я, коли побачила, що вона доїдає мою запіканку.
— Андрій тут живе, і він дозволяє мені брати те, що я хочу, — відрубала вона, навіть не піднявши погляду від тарілки.
Починалася справжня словесна перепалка, причому вона не робила жодної знижки на мій вік, поводячись зі мною, як із ровесницею, і відверто грубіянила.
— Я не повинна питати у тебе дозволу на їжу в холодильнику мого чоловіка! — могла вона заявити.
— Це мій дім, Марто! — парирувала я.
Син сам усе зрозумів. Напруга в будинку досягла максимуму. Щоб уникнути постійних конфліктів, він швидко знайшов квартиру, і пара переїхала. Я відчула полегшення.
У серпні було їхнє весілля у невеликому, затишному кафе. Хочу я чи ні, але прийти довелося. Це було для мене подвійним випробуванням: невістку бачити не хотілося, та ще й мій колишній чоловік, Борис, мав там бути, а його я бачити не бажала тим більше.
Я більшу частину часу просиділа в куточку, спостерігаючи за тим, як усі веселяться. Я відчувала себе чужою, ніби не частина цієї родини.
У самий розпал святкування молодята підсіли до мене.
— Мамо, ну все, — почав Андрій, обіймаючи мене за плече. — Давай забудемо всі минулі образи, добре? Ми вже не живемо разом. Нема чого нам тепер ділити.
— Андрій має рацію, мамо Оксано, — промовила Марта, дивлячись на мене з тією своєю натягнутою посмішкою. — Ми ж тепер родичі.
Я, ніби, пом’якшилася, кивнула.
— Звісно, Андрію. Я хочу, щоб ви були щасливі.
Але тут же про мене забули. Вони встали, аби піти потанцювати. Я зрозуміла, що цей візит був лише формальністю, “для галочки”, щоб показати гостям свою доброзичливість. Це було останньою краплею.
Поки всі були зайняті тостами і танцями, я тихенько викликала таксі й поїхала додому. Мені здається, мого зникнення ніхто навіть не помітив.
Пізніше мені зателефонував Борис. І зробив він це не для того, щоб розповісти про весілля, а щоб уколоти мене, як він це завжди любив робити.
— Ну що, королева? Ти на своєму троні сиділа, в куточку? — почав він. — Мені потім розповідали, що гості обговорювали твою поведінку. Мовляв, невістці попалася ще та свекруха, яка уявила себе незрозуміло ким і ні з ким спілкуватися не хотіла.
— Ти дзвониш мені, щоб передати плітки? — холодно запитала я.
— Я дзвоню, щоб ти знала, що твій норов нікуди не подівся, — відповів він.
Я повісила слухавку, і мені було зле. Зле від усвідомлення, що навіть на весіллі сина я не змогла знайти свій кут, а колишній чоловікористується цим, щоб зробити мені боляче.
А потім був день народження сина, який став апогеєм конфлікту. Після інциденту з інструментами, який я вже згадала, Марта почала відверто ігнорувати мене.
Вона могла сидіти за столом і говорити з Андрієм та його друзями так, ніби мене взагалі не існує. Єдиною ввічливою людиною був мій син.
Після закінчення свята Андрій провів мене додому. Марта навіть не вийшла у коридор, аби попрощатися.
— Мамо, вибач за Марту, — сказав мені син, коли ми вийшли з машини біля мого будинку. — Вона часом буває дуже прямолінійною.
— Прямолінійною? Андрію, вона грубіянка! Вона відкрито зневажає мій подарунок і мене саму, — я ледь стримувала емоції.
Він зітхнув.
— Я розумію, мамо. Але й ти теж не цукор. Навіщо так відкрито показувати своє невдоволення, навіть якщо вона тобі не подобається? Ти ж старша.
Цей натяк на мій характер був для мене неприємним. Він захищав її, хоча й визнавав її неправоту, і виставляв мене винною у тому, що я не хочу “прогинатися” перед цією пані. Але чому я, на правах старшої, повинна мовчати і терпіти таке ставлення?
І ось, невблаганно наближається Новий рік. Я чекаю його з великим сумом, адже, швидше за все, вперше за багато років мені доведеться зустрічати його одній.
Ще рік тому до нас приїжджала Єва з чоловіком і онуком, Андрій був ще неодружений, ми всі були разом за великим столом, вигадували конкурси, сміялися.
А тепер мало того, що скоротилися всі можливі зустрічі та обмежились подорожі, так ще й невістка поставила палиці в колеса моєму спілкуванню із сином.
Андрій наполегливо просить мене приїхати до них.
— Мамо, я приготую твій улюблений салат, — благає він.
— Ні, сину, — відповідаю я, — Я не хочу лицемірити. Я не хочу сидіти за столом з Мартою і бажати їй щастя, якщо ми відчуваємо взаємну неприязнь. Це буде фальш.
А може це я надто близько все до серця сприймаю? Можливо треба мовчати і тоді Марта стане добрішою, більш відкритою?
Головна картинка ілюстративна.
