У мене двоє дітей, які вже дорослі. Син та донька. Син одружився вдало. Невістка господиня хороша і дуже розважлива дівчина. Дитина у них уже є. Живуть у іншому місті. У невістки своя квартира. У сина там гарна робота, тож поки що переїжджати не планують.
А ось дочка моя не надто розважлива людина. Знайшла собі хлопця і схопилася за нього двома руками. Я вважаю, що він не пара їй. У Наді освіта, а юнак тільки школу закінчив. Приїхав до столиці працювати на будівництві. Але доньку не переконаєш, люблю і все.
Зять жив до весілля у гуртожитку. Весілля вирішили відзначити скромно. “У нас на пишне торжество грошей немає”, – оголосила Надія. “Посидимо в кафе з батьками”. Ось як виходить, на весілля нема, а на кафе є. На весіллі я сказала, що у мене від моєї матері залишилася квартира. Я дам ключі дочці та зятю, щоб вони там жили. Не в гуртожитку ж їм бути? Квартира стоїть порожня. Я не хочу пускати туди квартирантів. Можна таких знайти, що не тільки ремонт зіпсують, але ще й сусідам маєш залишитися. Ремонт ми ще з чоловіком робили до того, як його не стало, якісний із дорогими матеріалами.
Загалом я вирішила для себе, що продавати квартиру чи здавати не буду. Нехай поки що дочка там живе. А після того, як його не стане вони з братом можуть продати нерухомість та поділити гроші. Так, син має зараз дах над головою, але це офіційно квартира його дружини. В житті все буває. І я не хочу так зробити, щоби доньці квартиру в столиці, а синові нічого.
— Ми вирішили з Сергієм до нього переїхати, – ощасливила мене донька.
— Навіщо? Люди намагаються до столиці перебратися, а ви у село? У тебе така робота гарна. А зараз звільнишся, поїдеш за своїм Сергієм і що? Потім складніше роботу знайти, на хорошу зарплату багато охочих, — спробувала переконати Надію.
На це дочка мені відповіла, що просто її чоловіку тут важко себе знайти, а там він повинен допомогти братові добудувати будинок. І його родичі обіцяли, що їй допоможуть роботу знайти.
— Та якби там було все так просто з роботою, то Сергій би не приїхав до столиці, — додала я, але Надія мене слухати не захотіла. Вчинила так, як вважала за потрібне. Просто звільнилася.
За п’ять місяців вона приїхала назад. Я помітила, що дочка у положенні.
— Мамо, я не надовго, ось залагоджу справи із квартирою і знову назад. Мене там Сергій чекає, — весело повідомила вона.
— З якою квартирою?”, – Запитала я. – У тебе тут квартира є?
— Ну як же, а бабусина? В якій ми жили, — здивовано глянула на мене Надія. – Просто я зараз у декрет піду, роботу там я не знайшла, живемо лише за гроші, які заробляє Сергій. Цього мало. Доводиться себе обмежувати у всьому. Адже ми молоді, ще хочеться радість від життя отримувати, тим більше, що й малюк скоро з’явиться, а значить, і додаткові витрати. Мамо, ти ж на весіллі нам квартиру подарувала, а зараз що від своїх слів відмовляєшся? — спробувала вмовити мене донька.
Можливо, Надія взагалі не повідомила б мені про свої плани з нерухомістю, але всі документи на квартиру були оформлені на мене.
— Ти моє рішення знаєш. Я не дарувала вам квартири, просто пустила тимчасово пожити. І зараз ви теж можете туди повернутися, але здавати і продавати житло я не дозволяю, – твердо відповіла я.
Надію моя відповідь не влаштувала. Вона розплакалася. І зі сльозами на очах вона почала говорити про те, що недаремно її свекруха постійно говорить, що я своїх дітей без даху над головою залишила. Ось свекруха все слушно зробила. Одному синові будинок бабусі, який він зараз будує, іншому квартиру бабусину, а третьому тіткину квартиру.
— А ти сидиш і трясешся над цією квартирою, ні собі, ні людям. Деякі спеціально переїжджають у село, щоб у столиці житло здавати та отримувати пристойну добавку до пенсії. А ти, як?
Але її слова мене не вразили. Неприємно, звичайно, що і з боку сватів йдуть такі пересуди. Але я своє рішення змінювати не збираюсь. Діти у мене однакові. Немає більш любимих і менш. Все я поділю порівну.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
