Я вийшла з вагона на знайомий перон, тримаючи в руках важку валізу на коліщатках та велику шкіряну сумку.
Місто майже не змінилося за ті п’ятнадцять років, що я провела за кордоном. Ті самі невисокі будинки з сірої цегли, знайомі вивіски гастрономів, похилені паркани приватного сектора вздовж залізничної колії. Тільки дерева стали вищими, а деякі фасади пофарбували в інші кольори. Каблуки моїх чобіт грузли в мокрій каші з піску та талого снігу, якою були рясно посипані тротуари.
Внутрішньо я відчувала трепет, коли згадувала, де пройшло твоє не найпростіше дитинство. Мої родичі, які колись забрали мене до себе в далеку країну, були старшими людьми, вони потребували догляду, і я віддала тій роботі багато років. Тепер їх не стало, я залишилася сама, отримавши у спадок невеликий капітал і можливість нарешті розпоряджатися своїм часом.
Я йшла повз міську школу, де колись навчалася. Вікна будівлі були темними, бо вже почалися зимові канікули. Я зупинилася біля чавунного паркану і згадала той день, коли мені було десять років. Це було перше новорічне свято після того, як не стало мого батька. Мама тоді працювала на двох роботах, щоб повернути борги, які накопичилися за час його тривалого перебування в стаціонарах. Вона крутилася як могла, прала чужу білизну, прибирала в установах, а вечорами йшла на чергування в реєстратуру місцевої поліклініки. Грошей не вистачало навіть на базові продукти, не кажучи вже про нові речі.
На ту шкільну ялинку мама перешила для мене стару білу сукню, яку я одягала ще роком раніше. Інші дівчатка стояли навколо в пишних, куплених на ринку костюмах із блискітками, у новеньких білих чешках чи туфельках із лакованої шкіри. Вони сміялися, обговорювали свої подарунки й кружляли біля великої сосни в актовій залі. Я почувалася зайвою на тому святі, намагалася сховатися за широку завісу біля вікна, щоб ніхто не помітив моє вбрання.
Коли свято закінчилося, діти розібрали пакунки з цукерками, які видавав профспілковий комітет, і побігли до роздягальні. Я стояла в кутку коридору, тримаючи в руках свій скромний паперовий згорток.
– Ти чого плачеш? – почувся ззаду голос.
Я обернулася. Це був мій однокласник Роман. Він стояв у розстебнутій куртці, з-під якої стирчав комір святкової сорочки. В руках він тримав великий круглий мандарин із яскраво-помаранчевою шкіркою. Я нічого не відповіла, лише сильніше зашморгала носом і відвернулася до вікна, розглядаючи великі сніжинки за склом.
– На, тримай, – сказав Роман, підходячи ближче. Він схопив мою руку, вклав у долоню холодний круглий фрукт і відразу побіг до сходів, де його голосно кликали батьки.
Я довго дивилася на цей мандарин. У моїй родині такі фрукти з’являлися вкрай рідко, вони вважалися справжньою розкішшю. Я поклала його на саме дно пакета з цукерками, вирішивши, що вдома ми розділимо його навпіл із мамою.
Той випадок змусив мене інакше подивитися на хлопця, з яким я до цього майже не спілкувалася. Протягом наступних шкільних років я часто спостерігала за ним на уроках, звертала увагу на те, як він пише в зошиті, як сміється з жартів друзів. Але сам Роман ніколи більше не виявляв до мене особливого інтересу, для нього це був просто хвилинний порив жалості до заплаканої дівчинки.
Після закінчення школи наші шляхи розійшлися. Роман залишився в нашому містечку, зустрів дівчину, одружився, у них народилися діти. Я ж поїхала за кордон, де будувала зовсім інше життя. Я почала займатися фотографією, багато подорожувала різними країнами, фіксувала побут людей і згодом почала писати короткі оповідання для дітей. Моя перша книга була присвячена місту, де посеред зими на деревах виростають чарівні круглі ліхтарики, а маленька фея приносить радість тим, хто опинився в біді. Ця книга мала успіх, її переклали кількома мовами, і вона принесла мені перші серйозні гонорари.
Цього року, приїхавши до рідного міста, я вирішила обов’язково знайти Романа. Мені хотілося показати йому цю книгу, сказати, що саме його дитячий вчинок став поштовхом для моєї творчості. Я привезла з собою кілька примірників, а також купу подарунків для його дітей, про наявність яких дізналася від наших спільних знайомих. Проте вже по приїзду в готель я почула від колишньої сусідки сумну новину. Дружина Романа передчасно пішла пів року тому після тривалого перебування у лікарні. Він залишився сам із трьома дітьми. Грошей у родині не вистачало, оскільки всі заощадження пішли на спроби врятувати жінку, а Роман працював звичайним майстром на місцевому підприємстві.
Я знайшла його номер телефону через знайомих.
Коли в слухавці пролунав його глухий, утомлений голос, я ледве впізнала в ньому того енергійного хлопчика з коридору.
– Алло, Романе? Це я, твоя однокласниця. Пам’ятаєш мене? – запитала я, притискаючи слухавку до вуха.
– Так, пам’ятаю, звичайно, – після короткої паузи відповів він. – Чув, що ти приїхала. Мені казали.
– Я б хотіла зайти до вас у гості, якщо можна. Привезла дещо для дітей, та й просто поговорити.
– Приходь, – зітхнув він, і в його голосі почулася приреченість. – Мабуть, ти вже все знаєш про нашу ситуацію. У нас зараз не дуже святковий настрій, але заходь.
Будинок Романа знаходився на окраїні міста, це була стара п’ятиповерхівка з облупленою штукатуркою. Під’їзд зустрів мене холодом і тьмяним світлом однієї лампочки на першому поверсі. Я піднялася на третій поверх і подзвонила в потрібні двері.
Двері відчинив Роман. Він помітно постарів, під очима виднілися темні кола, плечі були сутулими, а на лобі з’явилися глибокі зморшки. На ньому були старі домашні штани та вицвіла трикотажна кофта з витягнутими ліктями. З-за його спини визирали діти.
– Проходь, будь ласка, – Роман відступив убік, звільняючи місце у вузькому коридорі. – Роззувайся, ось капці. Денисе, візьми у гості пакети, допоможи.
Старший син мовчки підійшов, забрав у мене важкі речі й поніс їх на кухню. В квартирі було чисто, але панувала якась пустка. На стінах не було жодних прикрас, у кутку кімнати не було ялинки, хоча до Нового року залишалося всього два дні. Меблі були старими, радянськими, оббивка на дивані місцями протерлася.
– Ялинку маєте? – запитала я, знімаючи пальто й вішаючи його на вільний гачок.
– Яка ялинка! – Роман махнув рукою й переминався з ноги на ногу посеред коридору. – Не до цього зараз.
Я подивилася на дітей. Маленька Марія сумно опустила голову, а Злата просто відвернулася і пішла в глибину кімнати.
Мені стало зрозуміло, що свята в цьому домі не буде, якщо нічого не змінити просто зараз.
– Отак, Романе, – тихо сказала я, підійшовши ближче і злегка штовхнувши його ліктем. – Давай зробимо так. Нехай діти зараз підуть кудись прогулятися. Придумай щось. Нам треба півтори години часу. Швидко збирай їх. А ми з тобою збігаємо на ринок.
Роман спочатку хотів заперечити, його обличчя напружилося, але він подивився на найменшу доньку, потім на мене і здався.
– Денисе, вдягайся, бери Марію і сходіть до бабусі, – голосно крикнув він у кімнату. – Посидьте там трохи, я зателефоную, коли повертатися.
Діти почали збиратися.
– Ну що, ходімо? – я подивилася на Романа, який уже вдягав свою коротку зимову куртку.
Ми вийшли на вулицю. Дорогою ми майже не розмовляли, під ногами рипів свіжий сніг, а морозне повітря обпікало обличчя. На ринку було гамірно, люди купували овочі, м’ясо, новорічні прикраси. У кутку площі стояли машини, з яких продавали сосни та ялинки. Ми підійшли до одного з продавців. Я вибрала густу, пишну сосну середнього зросту, яка якраз мала поміститися в їхній невеликій вітальні. Роман намагався дістати гаманець, але я рішуче зупинила його руку.
– Я сама заплачу, Романе. Це мій подарунок вашій родині, не сперечайся, – твердо сказала я.
Він лише важко зітхнув і схопив дерево за стовбур, піднімаючи його на плече. Потім ми зайшли в критий павільйон. Я купила кілька коробок із великими скляними кулями червоного та золотого кольорів, кілька мотків блискучого дощику, довгу гірлянду з маленькими ліхтариками.
Повернувшись до квартири, ми відразу взялися за роботу. Ми поставили дерево біля вікна. Гілки розправилися, зайнявши значну частину кімнати. Я відкрила коробки з іграшками й почала розвішувати кулі на нижні гілки, а Роман чіпляв гірлянду ближче до верхівки. Ми працювали мовчки, чути було лише шелест хвої та стукіт скляних прикрас одна об одну.
Потім я згадала про принесені пакети. Я пішла на кухню, дістала сітку з мандаринами, висипала їх у велику глиняну миску, яку знайшла в буфеті, і поставила під дерево поруч із коробками цукерок та новими книгами. Потім я взяла один мандарин, швидко очистила його від шкірки, розділила на дольки й поклала на тарілочку. Сік бризнув мені на пальці, залишивши липкі сліди.
– Навіщо ти все це робиш? – запитав Роман, зупинившись посеред кімнати з порожньою коробкою з-під іграшок в руках. Він дивився на мене з явним почуттям ніяковості. – Ми ж у школі навіть не товаришували особливим чином. Ну, вчилися в одному класі, і все. Чому такий клопіт через нас?
– Колись дуже давно ти теж подарував мені свято, коли мені було дуже погано, – відповіла я, витираючи пальці паперовою серветкою.
– Я? Коли це було? – його брови здивовано піднялися вгору.
– На новорічній ялинці в четвертому класі. Це був перший рік як не стало мого батька. Мама не мала грошей, моя сукня була старою і затісною, туфлі жовтими. Всі сміялися, а я плакала в коридорі біля сходів. Ти підійшов і віддав мені свою мандаринку з подарунка. Пам’ятаєш?
– Ні, – Роман покрутив головою, дивлячись кудись повз мене. – Геть не пам’ятаю цього. Тоді ж усім давали ці набори, мабуть, просто так вийшло. Я навіть не згадаю це зараз.
– А я пам’ятаю, – я підійшла до столу і взяла одну з привезених книг. – Діти з бідних родин пам’ятають кожен такий момент, бо їх у житті занадто мало. Коли тобі нічого не дарують, будь-який прояв уваги стає величезною подією. Ця подія залишається з тобою назавжди.
Я протягнула йому книгу в твердій палітурці. На обкладинці була зображена дівчинка в помаранчевому вбранні, яка сиділа на гілці великого дерева серед круглих плодів.
– Ось, подивись. Це моя перша дитяча книжка. Вона про чарівне місто, де взимку на деревах з’являються золоті ліхтарики, які рятують дітей від холоду та самотності. Головного героя, який допомагає малечі, звати принц Юргіс – я трохи змінила твоє ім’я на іноземний лад, але думала саме про той випадок. Прочитай її Марії перед сном, їй має сподобатися.
– Дякую, – Роман узяв книгу, обережно перегорнув кілька сторінок, розглядаючи кольорові малюнки. – Не думав, що звичайна дрібниця може мати такі наслідки. Мені навіть ніяково зараз.
– Не треба ніяковіти. У житті взагалі нічого не відбувається випадково. Кожна дія має своє продовження, навіть якщо ми про неї забуваємо через день. Мені вже пора йти.
– Посидь ще, зараз чайник закипить, вип’ємо чаю з печивом, – запропонував він, зробивши крок у бік кухні.
– Ні, іншим разом, обов’язково забіжу ще перед від’їздом. Зараз вам краще побути самим.
Я підійшла до розетки і ввімкнула гірлянду. Маленькі червоні та жовті вогники почали синхронно миготіти, відбиваючись у шибках вікон та глянцевих боках скляних куль. Кімната відразу змінилася, зникла та гнітюча сірість, яка зустріла мене на порозі.
Я вдягла пальто, завязала шарф і взяла свою порожню сумку. Роман провів мене до дверей. На порозі він ще раз подивився на мене, його погляд став трохи мякшим, зникла та напруга, яка була на початку нашої зустрічі.
– Дякую тобі ще раз, – тихо сказав він, тримаючи руку на дверній клямці. – За все дякую. І за ялинку, і за книгу.
– Нема за що. Головне, щоб дітям було радісно. До зустрічі, Романе.
Я вийшла на сходову клітку, двері за мною зачинилися з легким клацанням. Спускаючись по темних сходах, я почула, як на першому поверсі відчинилися вхідні двері під’їзду і пролунали голоси дітей Романа, які поверталися додому.
