– Мамо, я привіталася, бо щаслива і забула їй те все.
– Та як таке можна забути? Та я на другий бік переходжу, як її бачу. Ще й вчителька, дітей вчить, а сама що тобі зробила? Забула?
– Ні, я не забула, але бувають моменти в житті, коли людина дуже хоче бути щасливою і буквально руйнує все на своєму шляху, лиш би того щастя дістатися. Коли ж вона вже щаслива, то вона готова й іншому допомогти.
Звичайно, що на початках я винуватила свекруху в тому, що вона не стала на мій бік, адже я вважала її своєю союзницею і другом. Марія Петрівна була моєю вчителькою української мови і чудовою вчителькою, а далі стала мені такою ж мудрою свекрухою.
Вона ніколи мені не докоряла, не нав’язувала свої правила, ми дуже добре жили всі разом. Але йшов рік за роком, а дітей у нас з Романом не було, де ми лише не були, але всі розводили руками – старайтеся, потрібен час.
Пройшло так десять років, як Роман сказав мені, що полюбив іншу. Ми тоді вже жили з ним в місті, думали, що змінимо обстановку і все налагодиться, але цього не сталося.
Я кинулася до Марії Петрівни, просила вплинути на Романа, адже я любила чоловіка, вона задумалася, а тоді й каже:
– А, може, все на краще, Оксано? Він знайде жінку, яка подарує йому дітей, а ти зустрінеш чоловіка, який дасть тобі дітей?
– Я не хочу нікого, крім Романа, він клявся мені в вірності, а тепер випив з мене соки і я ще маю посунутися? Не буде цього.
Я пішла до батьків, далі моя мама йшла до свекрухи, але та вже не стримувалася і казала, що хоче своїх онуків і стає на бік сина.
Тоді наші родини назавжди й посварилися, навіть не віталися.
Коли ж мама побачила, як Марія Петрівна возить у візку онука, то на всю вулицю казала, що не буде у зрадника щастя, що Бог має втрутитися в таку несправедливість.
Я поїхала з села геть, щоб не бачити випадково свекрухи і дитини Романа, вони часто приїздили до матері і я теж могла не стриматися.
А через три роки зустріла Дениса, ми одружилися і у нас двоє дітей.
Ми приїхали на свята до села, мама несла Петрика на руках, а я везла Катрусю у візочку. Здалеку я побачила свою колишню свекруху і я аж тепер зрозуміла, яка вона була права.
Розумію, що я їй пробачила, бо щаслива, якби у мене не було дітей, то, може б, я й далі вважала їх винними у всіх моїх бідах. Цілком можливо.
Але якби ми й далі жили разом, то нещасні були б усі.
Марія Петрівна відповіла на моє вітання і усміхнулася, мама теж кивнула. Але з погордою, мовляв, ось, а ти мою дитину відкинула. Думаю, що люди мають витрачати свої думки на щасливі миті, а не на такі, не забирати у себе віру у краще, не зневірюватися, йти до свого щастя.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
