Я відчинила двері своєї квартири, втомлена після довгого дня на роботі, і одразу почула голоси з кухні. Серце закалатало, бо я не чекала гостей. У передпокої стояли чужі туфлі – одні знайомі, інші ні. Я швидко скинула взуття і пішла туди, відчуваючи, як напруга наростає.
– О, а ось і наша господиня! – вигукнула Марія Степанівна, моя свекруха, сидячи за столом з чашкою чаю. Поруч з нею була незнайома жінка, яка розглядала мою кухню, ніби в музеї.
– Добрий вечір, – пробурмотіла я, намагаючись тримати себе в руках. – Маріє Степанівно, що ви тут робите? І хто це з вами?
– Це моя подруга Світлана, – усміхнулася свекруха, ніби нічого особливого не сталося. – Ми проїжджали повз, і я подумала, чому б не заглянути. Показую їй твою кухню – вона теж планує оновлення вдома. Дивися, Світлано, як тут усе зручно влаштовано. А шафки ці – просто ідеальні для посуду!
Світлана кивнула, сьорбнувши чай.
– Так, гарно вийшло. А скільки коштувала така техніка? Виглядає солідно, мабуть, недешево.
Я стояла в дверях, відчуваючи, як обличчя червоніє. Вони сиділи в моїй квартирі, пили мій чай, без мого дозволу!
– Маріє Степанівно, – сказала я твердо, – звідки у вас ключі від моєї квартири?
– Андрій дав давно, – махнула вона рукою, ніби це дрібниця. – Про всяк випадок. А що, хіба не можна? Ми ж родина!
– Родина? – перепитала я, голос мій тремтів. – Але це не дає права приводити сюди чужих людей без мого відома! Я приходжу додому, а тут… ось це!
Марія Степанівна підвелася, все ще усміхаючись.
– Не хвилюйся, Оксаночко. Ми тільки подивилися. Світлана – хороша людина, не чужа. А ти ж на роботі, хтось має доглядати за домом.
– Доглядати? – Я не вірила своїм вухам. – Це моя квартира! Я не хочу, щоб хтось заходив сюди без мене!
Світлана ніяково відвела погляд, а свекруха тільки знизала плечима.
– Добре, добре, не гарячкуй. Ми вже йдемо.
Вони пішли, а я залишилася стояти посеред кухні, відчуваючи, як усе всередині кипить. Як це могло статися? Звідки ключі? І чому Андрій нічого не сказав?
Того вечора, коли Андрій повернувся, я не витримала і одразу почала розмову.
– Андрію, чому твоя мама має ключі від нашої квартири? І чому вона приводить туди подруг без мого дозволу?
Він сів на диван, зітхнувши.
– Оксано, не роби з мухи слона. Мама просто хотіла показати квартиру. Вона ж не шкодить.
– Не шкодить? – вигукнула я. – Вона вторгається в наше життя! Це не її дім!
– Наше життя? – Він подивився на мене. – Ми ж одружені. Чому ти завжди кажеш “моя квартира”?
– Бо так і є! Ми ж домовлялися перед весіллям. Є договір!
Андрій мовчав, дивлячись у вікно. Той момент став поворотним, і я зрозуміла, що проблеми тільки починаються. Але щоб усе пояснити, мені треба розповісти з самого початку.
Ця історія почалася чотири роки тому, коли я успадкувала квартиру від своєї бабусі. То був старий будинок у центрі міста, з потрісканими стінами і застарілою проводкою.
Мені тоді виповнилося двадцять шість, і я працювала менеджером у фірмі з продажу меблів. Квартира стала для мене справжнім скарбом – власний куточок у шумному місті, де я могла будувати своє життя.
Я вирішила не продавати її, а відремонтувати. Оформила позику на 200 000 гривень, знайшла надійну бригаду будівельників і почала перетворення.
Вісім місяців я жила у подруги, але щовечора після роботи їхала на об’єкт: перевіряла, як кладуть плитку, вибирала шпалери, рахувала кожну копійку.
Було важко – доводилося економити, шукати акції на матеріали, але я пишалася кожним кроком. Стіни стали білими й свіжими, підлога – з якісного паркету, кухня – з новими шафками і сучасною технікою. Кожна деталь була моїм вибором.
Коли ремонт закінчився, я стояла в порожній кімнаті, вдихаючи запах свіжої фарби, і думала: “Це моє. Я це зробила сама”. Я оплатила всі документи, погасила позику частинами і нарешті відчула свободу.
Саме на останньому етапі, коли я вибирала меблі в великому магазині, я зустріла Андрія. Він працював там продавцем-консультантом, допоміг мені з вибором дивана.
Високий, спокійний, з теплою усмішкою – він одразу сподобався. Ми розговорилися, і він запропонував сходити на каву після зміни.
– Знаєш, Оксано, ти така впевнена в своїх рішеннях, – сказав він, коли ми сиділи в кафе. – Більшість клієнтів вагаються, а ти точно знаєш, чого хочеш.
– Бо це мій дім, – відповіла я. – Хочу, щоб усе було ідеально.
Ми почали зустрічатися. Андрій був уважним, не нав’язливим. Розповідав про свою роботу, про хобі – він любив грати в футбол з друзями. Через чотири місяці він запропонував одружитися.
Перед весіллям я вирішила обговорити важливе.
– Андрію, квартира залишиться моєю власністю, – сказала я прямо, дивлячись йому в очі. – Я вклала в неї все: час, гроші, сили. Це нормально для тебе?
– Звичайно, – відповів він спокійно. – Я розумію. Я ж нічого не додавав до цього.
Ми підписали шлюбний договір, і я відчула полегшення. Завжди боялася втратити незалежність у стосунках, але Андрій здавався ідеальним: не конфліктний, допомагав по дому. Його батьки, Іван Петрович і Марія Степанівна, жили за містом і рідко навідувалися.
– Мої батьки поважають особистий простір, – пояснював Андрій. – Не люблять нав’язуватися.
Мої батьки були в іншому місті, приїжджали раз на рік, завжди попереджаючи. Перші місяці шлюбу були чудовими. Андрій готував сніданки, ми разом ходили в кіно, планували подорожі.
– Знаєш, Оксано, з тобою так затишно, – казав він вечорами. – Ти робиш наше життя кращим.
Я посміхалася, думаючи, що пощастило. Але через рік усе почало змінюватися поволі.
Спочатку були дрібниці. Одного ранку в суботу задзвенів дзвінок у двері.
– Хто це так рано? – запитала я, ще в піжамі.
– Мабуть, сусіди, – відповів Андрій.
На порозі стояла Марія Степанівна з пакетом.
– Доброго ранку! – усміхнулася вона. – Проїжджала повз, вирішила завітати. Принесла свіжі пиріжки, щойно спекла.
Я запросила її всередину, хоч і відчувала незручність. Вона сіла на кухні, розклала пиріжки.
– Смачні, правда? – запитала вона, дивлячись на мене. – Я завжди додаю секретний інгредієнт – трохи ванілі.
– Дякую, – відповіла я. – Дуже приємно.
Вона пішла швидко, але наступного тижня повторилося. І ще раз. Кожного разу з чимось: варенням, салатом, рушниками.
– Андрію, може, попроси маму дзвонити перед візитом? – запитала я одного вечора.
– Навіщо? – здивувався він. – Вона ж недовго, і завжди з подарунками.
Я не наполягала, не хотіла непорозумінь. Але візити ставали довшими. Марія Степанівна почала оглядати кухню.
– А як ти вариш суп? – запитала вона раз, заглядаючи в каструлю. – Спробуй додати більше спецій. Дозволь, я покажу.
Я відійшла, намагаючись не дратуватися.
– Добре, покажіть, – сказала я.
Вона взялася за справу, коментуючи все.
– А посуд у тебе не той, – зауважила вона. – Краще бери керамічний, він довше служить.
Андрій сидів осторонь, дивлячись телевізор, ніби нічого не чув.
– Маріє Степанівно, я маю свої рецепти, – спробувала я сказати м’яко.
– Звичайно, але досвід – то досвід, – відповіла вона. – Ти ще молода, вчися.
Одного разу я затрималася на роботі через важливу зустріч. Повернулася пізно, мріючи про відпочинок. А на кухні – Андрій і його мама, п’ють чай.
– О, Оксаночко! – вигукнула вона. – Чому так пізно? Андрій чекав, добре, що я завітала, наготувала йому вечерю.
Я мовчки пішла переодягнутися, а потім повернулася.
– Маріє Степанівно, краще попереджайте про візити, – сказала я спокійно. – Тоді я б сама все підготувала.
– А навіщо? – здивувалася вона. – Я ж поруч проїжджала. Невже не можна?
– Можна, але, – Я шукала слова.
– От і добре, – кивнула вона. – До речі, бачила в шафі білизну не посортовану. Я все розклала, не дякуй.
Я відчула спалах обурення. Вона рилася в моїх речах?
Коли вона пішла я сказала Андрію:
– Чому твоя мама заходить у нашу кімнату?
– Вона хотіла допомогти, – відповів він. – Що поганого?
– Це наше приватне!
– Оксано, ти перебільшуєш. Мама дбає про нас.
Але той випадок з подругою став останньою краплею. Я вже розповіла про нього на початку. Після того вечора я довго говорила з Андрієм.
– Не бачу проблеми, – казав він. – Мама не шкодить.
– Вона приводить чужих! Без мене! – наполягала я.
– Чому “твоя” квартира? – запитав він. – Ми разом живемо.
– Бо так домовлялися! Договір є.
– Тепер рахуємо гроші? – Він підняв голос. – Я теж плачу за їжу, рахунки – 5000 щомісяця.
– Це не те саме, – заперечила я.
– Гаразд, не хочу сперечатися, – сказав він. – Просто будь добрішою до мами.
Наступного дня я попросила:
– Андрію, поверни ключі від батьків. Вони не потрібні.
Він зробив вигляд, що не почув, і пішов на роботу. Я стояла, дивлячись у вікно, і розуміла, що треба щось змінювати. Але як?
Минуло кілька днів, і я вирішила поговорити з Марією Степанівною безпосередньо. Зателефонувала їй.
– Маріє Степанівно, добрий день. Можемо зустрітися? Хочу обговорити дещо.
– Звичайно, Оксаночко! – відповіла вона весело. – Приходь до нас у суботу, приготую обід.
Я поїхала до них за місто. Будинок був затишний, з садом. Іван Петрович, батько Андрія, привітався тепло.
– Заходь, Оксано. Чай будеш?
– Дякую, – сказала я.
Марія Степанівна накрила стіл.
– Що хотіла обговорити? – запитала вона.
– Ваші візити, – почала я. – Я ціную вашу турботу, але прошу дзвонити перед тим. І ключі, краще поверніть їх.
Вона здивовано подивилася.
– Ключі? Але ж це на випадок, якщо щось трапиться. А візити – я ж хочу допомогти!
– Допомога добра, але без попередження це незручно, – пояснила я. – Наприклад, той раз зі Світланою.
– Ой, то дрібниця! – засміялася вона. – Вона ж тільки подивилася.
Іван Петрович втрутився:
– Маріє, може, Оксаночка права. Треба поважати її простір. Я одразу тобі казав, що ти зробила дурницю.
Але свекруха тільки махнула рукою.
– Добре, постараюся дзвонити. Але ви ж родина!
Я повернулася додому з сумнівами. Андрій запитав:
– Як пройшло?
– Нормально, – відповіла я. – Просила про ключі.
Він кивнув, але нічого не сказав.
Минув тиждень, і візити не припинилися. Марія Степанівна завітала знову, цього разу з пирогом.
– Подзвонила б, але телефон сів, – виправдалася вона.
– Зрозуміло, – сказала я сухо.
Ми сіли пити чай за великим круглим столом на кухні. На скатертині ще парував пиріг, поруч стояла мисочка з варенням. Марія Степанівна, відкинувшись на спинку стільця, уважно дивилася на мене поверх чашки, ніби вичікувала момент.
– А як у вас з планами на дітей? – раптом запитала вона, наче між іншим, але голос звучав занадто серйозно.
Я здригнулася від несподіванки. Ложечка в моїй руці дзенькнула об склянку.
– Поки не думаємо, – обережно відповіла я. – Робота, проекти, все таке.
– Треба швидше! – запалилася вона. – Андрію вже тридцять, час іти далі.
Андрій сидів поруч, мовчки крутив ложечку в чашці, ніби намагався розмішати чай до безкінечності. Його плечі напружилися.
– Мамо, не лізь, – нарешті сказав він, не підводячи очей.
– Я ж для добра! – образилася вона, голос її затремтів, наче вона вже була готова заплакати.
Коли вона пішла, залишивши по собі легкий запах парфумів і відчуття втоми, я сказала Андрію:
– Бачиш? Вона не зупиняється.
Він потягнувся за печивом.
– Вона просто турбується, – відповів він тихо, ніби виправдовував і її, і себе водночас.
Я відчула, як важкість лягла на плечі. На роботі, за чашкою кави, поділилася з колегою.
– Оксано, встанови кордони чітко, – порадила вона, відкинувши волосся з обличчя. – Інакше так і буде.
Того ж тижня я викликала майстра. У квартирі запахло металом і мастилом, коли він міняв замки. Коли Андрій увечері прийшов з роботи, я показала йому блискучі нові ключі.
– Навіщо? – запитав він, насупивши брови.
– Щоб ніхто не заходив без дозволу, – пояснила я твердо, хоча всередині все стискалося.
Він похитав головою.
– Ти перебільшуєш. Мама образиться.
– Це мій вибір, – сказала я й відчула, як всередині загорілася маленька іскра впевненості.
Ввечері задзвонив телефон.
– Оксаночко, чому ключі не пасують? – запитала обурено Марія Степанівна.
Я зібрала всю сміливість.
– Я змінила замки. Прошу, дзвоніть перед візитом.
Вона замовкла на хвилину. Я навіть чула її подих у трубці.
– Добре, зрозуміла. Але це не по-родинному, – промовила нарешті, і голос її став холодним.
Андрій був незадоволений.
– Ти її образила, – сказав він, насупившись.
– А вона мене не ображає, коли вторгається? – спитала я у відповідь.
Ми замовкли. Увечері лягли спати мовчки, спинами один до одного.
Наступні тижні тягнулися, як гума. Марія Степанівна приходила рідше, але телефон дзвонив мало не щодня.
– Оксаночко, як справи? – звучало у слухавці. – Може, заїду з овочами з городу?
– Дякую, але сьогодні зайнята, – відповідала я, намагаючись говорити рівно.
Андрій кидав сердитий погляд:
– Чому ти така холодна?
– Бо втомилася від втручання, – пояснювала я, відчуваючи, як стіна між нами росте.
Коли ми поїхали на вихідні до його батьків, атмосфера нагадувала театральну виставу. Іван Петрович біля мангалу крутив шампури, пахло смаженим м’ясом і димом.
– Смачно пахне! – усміхнулася я щиро.
– Стараюся, – гордо відповів він.
Але за столом знову почалося.
– Оксаночко, а чому ти не готуєш Андрію борщ? Він любить мій рецепт, – підкинула свекруха, примруживши очі.
– Я готую, але по-своєму, – відповіла я, ковтаючи роздратування.
– Спробуй мій. Додай буряк і томат, тоді буде смачніше, – наполягала вона.
– Мамо, досить, – втрутився Андрій.
Але Марія Степанівна не вгамувалася:
– А про квартиру. Чому ти така закрита? Ми ж можемо допомогти з чимось.
– Дякую, але не треба, – відрізала я.
Іван Петрович поспішив змінити тему:
– Давайте про погоду. Літо спекотне.
— Та про яку погоду тобі мова? – раптом почала Марія Степанівна, – Чи ти не бачиш, що ця дівчина робить? Ми ж для неї ніхто. Єдине чого вона хоче – відгородитись від нас, аби ми у її житті узагалі присутні не були. Так? Нам зникнути? Не турбувати. не приходити і розмовляти тоді коли ти дозволиш? Так, сину, ти мусиш обрати: або ми із татом. або твоя дружина. якій лиш її квартира вперед очі.
Додому я їхала сама. Андрій навіть не спиняв, лиш сказав, що я перегинаю і не поважаю його батьків.
Але скажіть, хіба я не права?
Головна кратинка ілюстратвина.
