Не бачила я Дмитра десять років і не сподівалася побачити його на зупинці. Глянути один на одного і мені аж струм пробіг по тілу, а він байдуже подивився на мою важку валізу, кивнув головою і пішов додому.

Дивно, колись квіти в сусідки рвав і від собаки її втікав, щоб мені догодити. А тепер валізу не хоче помогти відвезти. А ми ж були заручені…

Мало бути вже у нас весілля, як приїхала до сусідки онучка з міста, від Дмитра не відходила, крутилася навколо нього і тому таки полестила увага дівчини, бо почала сусідка по селу носити, що її Маринка при надії від Дмитра. Я його навіть слухати не хотіла, зібрала валізи у поїхала далеко, щоб не зміг мене такий-сякий знайти.

Не могла його бачити і не хотіла чути ніяких виправдань…

Валіза важко котилася по камінню, йшла додому, але хата мене чекала пуста. Моїх батьків давно не стало, ще до заручин з Дмитром, за хатою приглядала тітка, яка мене й ростила.

– На довго приїхала, – спитала мене, даючи ключі, – Приходь до нас на вечерю.

– Добре, – відказала я.

Я сама не знала чи надовго приїхала. Втекла від такого життя і стосунків, де нема любові, а одні обов’язки. Я заміж вискочила за першого-ліпшого, думала з гонором приїхати в село, з чоловіком, який має свою машину і пройтися з ним попід руку попри Дмитра і його Марини. Так про це мріяла, що не бачила окрім машини нічого.

Ні того, що чоловік тією машиною не лише мене возить, ні того, що за бензин і обслуговування переважно плачу я.

Коли дізналася, що В’ячеслав мені зраджує, а це було десь через рік, то просто змирилася…

А тепер просто пішла, вже не витримала. Думала про Дмитра, справді, думала, що він побачить мене і кинеться допомогти, щось буде розпитувати, жартувати. Але такий холод від нього…

Поки провітрила хату, поприбирала і справді настав вечір, а роботи не початий край. Пішла до тітки на вечерю.

– Що, Дмитра зустріла на зупинці?, – сказала вона між новинами про все і всіх.

– Ви звідки знаєте?

– Це ж село, тут всі про всіх знають, тому я тобі й одразу про нього розкажу. Не одружувався він на Марині, як вона коло нього не крутилася. А потім виявилося, що в неї дитина в місті, вона на матір лишила, а сама поїхала простачків шукати, які б її і її дитину годували. Отак вона ні з чим поїхала, а Дмитро все чекав, коли ти повернешся, бо знайти тебе не зміг. А потім вже й не мав на кому женитися, бо всіх гарних дівчат розібрали, а мати його міської ніяк не хотіла. Отак й до тепер заходився. А ти як? Заміж вийшла? Діти є?

– Вийшла і розійшлася, дітей нема, – відказала я з надією, що ці мої слова «зіпсований» телефон таки донесе до Дмитра.

Боже, як же так? десять років я викинула зі свого життя, обляпалася тим заміжжям, щоб щось доказати. А що в результаті? Що?

Я хлипала в подушку і розуміла, що ніхто мені в вікно вже не постукає та не кине квіту через кватирку…

Чекала я тиждень, але так Дмитро й не прийшов. Я була певна, що він все про мене вже знає, але не йде.

Отже, я мала це зробити. Назбирала камінців біля дороги і пішла до нього під вікно. Довелося добряче накидатися, поки нарешті вийшов він.

– Це ти мені вікна побити хочеш?

– Це я хочу з тобою поговорити. Хочу тебе перепросити.

– Ага, і ти хочеш мене використати, як запасний варіант. Набралася міських фіглів?

– Я зробила таку дурницю, яку важко вибачити. Але мені доля вже відплатила, будь певен…

Ми говорили майже всю ніч, про те, що пережили через надумані причини. Я вся палала, я ж себе завжди вважала такою мудрою і певною в усьому, а тут так схибила.

Дмитро обіцяв, що подумає над тим аби мені пробачити і я дуже надіюся на це. У мене ж є шанс, правда ж?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page