“Не буде тобі із ним щастя, доню – сказала мені після першої ж розмови з Олексієм, – Таких обходити треба стороною, вони не для сім’ї”. Пам’ятаю, що на маму тоді образилась. Ще б пак, що вона може розуміти, Олексій у мене ж найкращий.
Таки я була права – Олексій був прекрасною людиною і чудовим сім’янином. Напевне, саме тому я й терпіла все те аж три роки. Однак, будь яке терпіння має свій термін.
Моє скінчилось якось врапт. Кохання коханням, але вже коли дійшло до такого, то ніяка любов не здатна втримати жінку. Зібравши дітей я поїхала таки додому.
Мені лиш 22 роки, але інколи мені здається, що я прожила не одне – 2 життя. Як не дивно, але особливо важкими були останні чотири роки.
У 18 я вийшла заміж за Олексія, і на той момент я була певна, що ухопила золотий квиток у житті чи виграла у лотерею долі. Ми кохали одне одного і ніщо не могло мені завадити бути поруч нього.
Моя мама була проти нашого шлюбу, все казала, що не матиму я із ним щастя. Але, хіба ж я слухала її. Олексій здавався ідеальним чоловіком: турботливим, люблячим, сильним.
Я таки вийшла за нього заміж і після весілля ми оселилися в його будинку. Я раділа – у свої 18 я стала господинею у власному домі. Вже за три роки у нас з’явилося двоє дітей. Життя мало бути щасливим, але насправді було нестерпним.
Виною всьому була мама Олексія, моя свекруха. Ця жінка не мала кордонів і вона втручалася у все. Щоденно приходила перевірити, чи правильно я готую, чи прибрала в домі, чи по її розвісила випрані речі. Кожна її порада звучала як докір, кожна зустріч закінчувалася тим що я довго хлипала в кімнаті.
– Тоню, ну як можна так недбало нарізати овочі? – казала вона. – Навіть тут ти показуєш, що тобі до всього байдуже.
Або:
– Постільне повинно висіти так, щоб не залишалося складок. Що ти робиш? Знімай усе, я тобі покажу, як треба ще раз, бо ж ти з минулого разу нічого так і не засвоїла.
Спочатку я мовчала, намагалася все робити так, як вона хотіла. Але з кожним днем це ставало важче. Її присутність буквально викручувала життєві сили із мене.
Прикро, але такий дбайливий і добрий Олексій ніколи не ставав на мій бік. У цьому питанні завжди повторював, що це його мама, і вона просто хоче допомогти.
Я кохала свого чоловіка. Удвох, нам було добре і ми завжди знаходили спільну мову, але усілякому терпінню є межа. Коли свекруха вигорнула речі із шафи на підлогу, бо все було складено не за кольорами, я просто не витримала.
Одного дня, зібравши свої речі й забравши дітей, я поїхала до своїх батьків. Мама зустріла мене з розпростертими обіймами.
– Я завжди знала, що ти повернешся, доню, – просто сказала вона.
Будинок батьків був невеликим всього три кімнати. Мені із дітьми довелось зайняти хоч і найбільшу, але маленьку за розміром кімнату, де нам трьом було відверто мало місця, навіть після того, як я придбала двоповерхове ліжко.
Однак, ніякі труднощі не могли зрівнятись із відчуттям спокою і душевного тепла. Атмосфера у домі батьків завжди була не тільки теплою але й спокійною. Я відчула, що можу дихати вільно.
З Олексієм ми офіційно розлучилися. Мені було прикро, адже я все ще любила його, однак розуміла, що жити разом із ним і його матір’ю я не зможу.
Минув рік. Життя стало трішки спокійнішим, але я все ще звикала до нової реальності. І тут прийшла новина, яка змінила все: Олексія більше немає.
Звісно, я не могла не поїхати попрощатись. Було важко, адже я досі відчувала провину за те, що залишила його. Колишня свекруха змінилась до невпізнання, ніби аж зросту меншого стала і постаріла років на сорок.
Коли все закінчилося і я вже сідала в авто, аби їхати додому вона зупинила мене перед ворітьми.
– Тоню, почекай, – прошелестіла вона. Її голос був іншим, не той до якого я звикла. У ньому не було строгості і зверхності. – Мені потрібно поговорити з тобою.
Я слухала її мовчки. Вона пояснила, що після того, як Олексія не стало залишилася зовсім одна. Син у неї був єдиний, а тепер у цьому великому домі не було нікого.
– Я знаю, що була несправедлива до тебе. Прости, я розуміла все, але не могла вчинити інакше. Просто ти. Ти його в мене забрала, а я ж його ростила. Ти прекрасна жінка і мама і це ще більше виводило мене із себе. Я зробила сина нещасним. Не знаю, можливо, якби ви і досі були б разом, то він би зараз стояв поруч тебе тут. – хлипала вона. – Я знаю, що я того не заслужила, але Тоню, будь ласка, повернися. Приїжджай сюди з дітьми. Я все перепишу на них: дім, землю. Тільки не залишайте мене одну.
Її слова застали мене зненацька. Я не знала, що відповісти. Мій перший порив був сказати “ні”. Я добре пам’ятала, як вона чіплялася до кожної дрібниці, як докоряла мені, як втручалася в моє життя.
Але тепер, дивлячись на її змарніле обличчя, я бачила не ту сувору жінку, а просто матір, яка потребувала підтримки. Я і мої діти, були найдорожчим що вона нині мала.
Повернувшись додому до батьків і розповіла їм усе. Мама категорично відмовляє мене від цього кроку.
– Доню, ти пам’ятаєш яка ця жінка? Думаєш, люди міняються? Навіщо тобі це?
Нині я розгублена. Розумію, що у домі свекрухи у дітей буде власна територія, у тому містечку мої сини матимуть більше можливостей, гуртки секції, я можу знайти роботу одразу.
Але з іншого боку – їхати під бік до свекрухи у її дім? Чи змінилась вона? Що мене там чекає?
Нині я заплуталась і не знаю. як же вчинити правильно. підкажіть як бути.
Антоніна Р.
Головна картинка ілюстративна.
