І з рідного міста він теж поїхав з тієї ж причини. Ні рідні, ні друзі, ніхто не підтримав його рішення стати вихователем в дитячому садочку. Але ж батьки чудово знали про його добре серце і любов до дітей.
Отримавши відповідну освіту, хлопець довго вибирав місто, куди хотів би поїхати і розпочати свій шлях у вихованні дітей. Нарешті, зупинивши свій вибір на невеликому містечку з дуже красивою природою та історією, зібравши необхідні речі, хлопець поїхав здійснювати свою мрію.
Роботу знайшов відразу, вихователів не вистачало, а тут він, з червоним дипломом. Завідуюча, жінка похилого віку, з величезним досвідом, розпізнала в ньому майбутнього чудового вихователя, і сама того не усвідовлюючи, дала йому ту підтримку, якої Юрі завжди не вистачало.
Працювати з дітьми для нього було одне задоволення, малюки до нього тягнулися наче ниточки за голкою.
— Юрію Євгеновичу, а можна я сьогодні буду спати без піжами?
— Юрію Євгеновичу, красиво я намалював машину?
Так, Юрій Євгенович, вперше почув своє ім’я і по батькові в новому виконанні, чому дуже радів.
Роботі він присвячував навіть свій особистий час, вивчаючи море додаткової літератури з розвитку дітей дошкільного віку і опановуючи багато технік, які досить успішно застосовував на практиці.
У рідне місто їздив раз на рік, на новорічні канікули. Але завжди поспішав повернутися до свого маленького, проте вже улюбленого, містечка.
Якось, повертаючись вкотре з новорічних канікул, в автобусі Юра присів поруч із хлопцем, приблизно того ж віку. Вони розговорилися і виявилося, що той працює педіатром в тому ж місті, де тепер проживає Юра. Ось так і зав’язалася їхня міцна чоловіча дружба. У тому холодному автобусі, який відвозив їх з рідного міста туди, де вони знайшли себе справжніх.
— Юрко, заїжджай сьогодні після роботи, — зателефонував йому новий товариш Слава, — до мене приїжджають друзі з інституту, я вас познайомлю.
— Буду, — Юра дуже зрадів, хоч і втомився після зміни.
А ввечері, юнак познайомився з прекрасною компанією хлопців і дівчат. Він вперше, за багато років, не почувався білою вороною і нарешті був комусь цікавий, особливо його робота. Весь вечір Юра був в центрі уваги, всі із задоволенням слухали його історії і від душі реготали. Так у нього з’явилися друзі, з однаковими поглядами на життя, з однаковими цілями.
Ці довгі роки очікування того вартували. Як би тоді він собі зрадив і послухався близьких йому людей, то ніколи б не став таким щасливим і його б зараз не оточували такі віддані своїй справі, люди.
От і своїх вихованців він з любов’ю і турботою (бо інакше з дітьми не можна, він це точно знав) вчив ніколи не опускати руки, завжди йти до своєї мети, навіть, якщо вона усім навколо здаватиметься безглуздою!
Фото ілюстративне.
Популярні статті
- Зі свого міста ми виїхали разом із сестрою чоловіка ще у минулому лютому. Винайняли квартиру у передмісті Берліна де і мешкаємо донині. Аня мені завжди подобалась, ми з нею були подругами, аж доки не почали жити разом
- Яка робота? – дивиться на мене здивовано чоловік, – А мама моя, як сама? Ні і ще раз ні. Ти маєш звільнитись і допомагати їй. Це обов’язок дружини, хіба не так
- Коли донька йшла за Максима я була проти. Ще при знайомстві її наречений мені не сподобався. Даша очі під лоба і розповідає, який він хороший, який економний і як гарно вміє рахувати гроші, прямо до копієчки, звичок не хороших не має і правильно харчується. Я ж розуміла, що хлопець дуже економний, прямо занадто, як згодом виявилось. А останні події і доньці моїй очі відкрили
- Син знову телефонує із тим же проханням: “Мамо це тимчасово. Ти на мене ображена, а діти мої до чого? Ми жити не маємо де, впусти, хоч на місяць, доки я роботу знайду у місті і зарплатню першу отримаю”. Але мене так просто не розчулити. Я гне пускала і пускати їх до себе не буду і тут справа не в образі. Ось посудіть самі, ви б простягнули руку допомоги після такого?
- Ззовні гарне і світле приміщення зустріло мене темними коридорами і неприємним запахом. Я, навіть не одразу увійти туди змогла, надто різким був контраст між життям за територією і тут. Олена мене зустріла радо. Показала свою кімнатку, провела екскурсію, з гіркою посмішкою розповіла про “радості” життя в старечому домі. Додому я їхала із одним єдиним твердим рішенням і з наміром будь, що зробити, як надумала. та несподівано мої діти виступили проти