Біля низької хвіртки, що ніколи не замикалася на клямку, лежала стара автомобільна шина, вкопана в землю і засипана піском — для онуків, щоб стрибали. Юзефа Гнатівна стояла там годинами, спершись на товсту палицю з гумовим наконечником. На ній завжди була та хустка в дрібну синю квіточку та халат із глибокими кишенями.
Марія сповільнила крок, ще здалеку помітивши її силует під крислатим горіхом, чиє листя вже починало жовтіти й опадати на порошину стежки.
— Знову стоїте? — гукнула Марія, підходячи ближче і поправляючи ремінь важкої сумки на плечі. — Ноги ж болітимуть.
— А що мені в хаті сидіти? — Юзефа Гнатівна всміхнулася, від чого навколо очей зібралися дрібні зморшки. — У чотирьох стінах нудно. А тут хтось іде, слово за слово, день і пролітає. Дівчата мої з роботи бігтимуть, малі зі школи.
Мені так веселіше.
— Та ви ж тільки вранці казали, що спина нікудишня, — зауважила Марія, зупиняючись біля паркану.
— Ну то й що? Посиджу — ниє, походжу — легшає. Ти краще розкажи, як там на фабриці? Конвеєр не стоїть?
— Та де там стоїть, — зітхнула Марія, переступаючи з ноги на ногу. — План підняли, ледь устигаємо коробки відсувати. Лариса вчора нитки переплутала, то з другої зміни дівчата шуміли.
— Оце так завжди, — похитала головою Юзефа Гнатівна. — Поспіх нікому на користь не йшов. Потрібно спочатку все розкласти під рукою, а вже тоді кнопку тиснути. Ларисі тій ще вчитися й вчитися.
— Я забіжу якось увечері, Юзефо Гнатівно? Бо зараз треба в гастроном, там масло привезли, черга, мабуть, аж на вулицю.
— Забіжи, забіжи, якраз пиріжки будуть з картоплею, — кивнула стара.
Марія тоді так і не зайшла. Спочатку застрягла в магазині, потім удома закрутилася з пранням, за ремонт взуття згадала, який треба було забрати до закриття майстерні. Так день і минув, а за ним інший. Щоразу, проходячи повз горіх, вона махала рукою і кричала, що зайде «завтра», бо «сьогодні ніяк не виходить».
На взуттєвій фабриці Юзефа Гнатівна відпрацювала майже тридцять років. Її робоче місце було на самому початку довгого конвеєра, де пакували й маркували готові пари. Вона першою брала заготовку з коробки, оглядала підошву, перевіряла шви й клала на рухому стрічку. Якщо вона запізнювалася хоч на хвилину, весь цех просто сидів і дивився на порожній гумовий пас.
Але вона не запізнювалася. Приходила за пів години до гудка, перевдягалася в синій халат, акуратно розкладала на столі штампи, щітки та клей.
— Юзефо Гнатівно, ви б посиділи, ще ж п’ятнадцять хвилин є, — говорила їй колись Галина, котра сиділа на третій операції.
— Не можна, Галю, — відповідала та, протираючи стіл сухою ганчіркою. — Якщо я сяду, то й ви розслабитеся. А конвеєр чекати не буде. Один запізнився — десять людей норму не виконали, премії позбулися. Навіщо мені це на душу брати?
За Юзефою Гнатівною на лінії стояли Галина, Ксенія і Марія. Вони були значно молодшими, часто шушукалися про своє, обговорювали моду, нові відрізи тканин на сукні чи танці в клубі. Юзефа Гнатівна в їхні розмови не втручалася, але завжди прислухалася. Якщо бачила, що хтось прийшов із заплаканими очима, не розпитувала при всіх. Просто під час обіду діставала зі своєї торбинки шматок домашнього пирога або кілька яблук і клала дівчині на коліна.
— З’їж, легше стане. Робота роботою, а життя само розставить усе по місцях, — тихо казала вона.
Коли Марія тільки прийшла в цех, у неї нічого не виходило. Руки трусилися, інструмент падав, вона постійно пропускала свій такт, і стрічка зупинялася з гучним зумером. Майстер цеху вже збирався писати догану.
— Не чіпайте дівчину, — заступилася тоді Юзефа Гнатівна, підійшовши до столу майстра. — Вона перший тиждень працює. Дайте їй спокій, я сама за нею пригляну.
Вона сіла поруч із Марією узяла її пальці у свої — великі, сухі, з тріщинками біля нігтів — і показала, як правильно тримати інструмент, щоб не втомлювалася кисть.
— Дивись сюди, — примовляла вона. — Лівою рукою тримаєш за п’яту, правою притискаєш. Не поспішай, лови ритм стрічки. Вона як пісня, під неї підлаштуватися треба.
Через два роки після того Марія серйозно занедужала. Почалося все зі звичайного нежитю, але вона ходила на роботу, взувала легкі туфлі в сиру погоду і сподівалася, що все минеться само собою. Навіть коли вночі почав бити сильний кашель, а лоб став гарячим, як грубка, вона просто випила гарячого чаю з малиною і вранці знову пішла на зміну.
Юзефа Гнатівна помітила це одразу, як тільки Марія зайшла в цех. Дівчину хитало, щоки горіли неприродним рум’янцем, а пальці не могли втримати залізну пряжку.
— Так, знімай халат і йди звідси, — скомандувала Юзефа Гнатівна, зупиняючи конвеєр.
— Мені не можна, Юзефо Гнатівно, кінець місяця, план… — прохрипіла Марія, намагаючись посміхнутися.
— Який план? Ти на себе в дзеркало дивилася? Бігом збирайся. Якщо зараз не підеш, я сама тебе виведу.
Її оглянули й терміново відправили в міську лікарню, заборонивши навіть заходити додому за речами.
Увечері Марія лежала на жорсткому лікарняному ліжку в палаті на шістьох осіб. Вікно виходило на лікарняний сад, де шуміли тополі. Їй було сумно і самотньо. Раптом двері палати прочинилися, і всередину зайшла Юзефа Гнатівна. Вона у руках тримала велику полотняну торбу, від якої йшов сильний теплий пар.
— Ну й налякала ти нас, — сказала Юзефа Гнатівна, сідаючи на край ліжка й кладучи руку Марії на лоб. — Гаряча ще. На, ось тримай.
Вона дістала з торби великий скляний слоїк, загорнутий у кілька шарів газет, щоб не прохолов. Всередині був курячий бульйон з домашньою локшиною. Поруч лягла чиста тарілка, ложка і цілий згорток із пиріжками з тушкованою капустою.
— Їж, поки тепле. Тобі зараз сили потрібні.
— Юзефо Гнатівно, навіщо ви… Це ж далеко від вас, два автобуси з пересадкою, — у Марії на очі накотилися сльози.
— Мовчи вже, далеко їй. Їж давай.
Сусідки по палаті, літні жінки, спостерігали за цим з інтересом. Коли Юзефа Гнатівна вийшла в коридор, щоб набрати в кухоль свіжої води з крана, одна з жінок запитала:
— Це твоя мама так швидко приїхала? Схожа на тебе, теж очі світлі.
— Ні, це моя колега з фабрики, — тихо відповіла Марія, ковтаючи гарячий бульйон.
— Добра жінка, — зітхнула сусідка. — Мої он через три дні тільки згадали, що треба зайти.
Юзефа Гнатівна приходила щодня. Приносила то свіжий сир, то запечені яблука, то просто сиділа поруч і розповідала фабричні новини.
Коли Марію нарешті виписали, Юзефа Гнатівна приїхала забрати її. Вона несла її речі, притримувала за лікоть на сходах і всю дорогу в автобусі стежила, щоб ніхто не штовхнув дівчину в тисняві.
Потім прийшли важкі часи. На фабриці почалися перебої з матеріалами, конвеєр запускали лише два рази на тиждень. Грошей не платили місяцями. Замість зарплати робітникам почали видавати те, що виробляли — гумові чоботи, робочі черевики та кімнатні капці.
Марія сиділа на кухні своєї орендованої кімнати, дивилася на три пари чоловічих чобіт, що стояли під столом, і не знала, що робити. Грошей на хліб не залишалося, а господар квартири вже двічі нагадував про плату за житло. На душі було так важко, що хотілося просто закрити обличчя руками й нікуди не виходити.
Вона взулася і пішла до будинку під горіхом. Хвіртка, як завжди, була відчинена. Юзефа Гнатівна поралася на городі, збираючи сухе бадилля квасолі.
— О, Марійко, заходь у хату, — гукнула вона, витираючи руки об фартух. — Я якраз чайник поставила.
Вони сіли за стіл у невеликій кухні, де на підвіконні стояли герані в горщиках. Юзефа Гнатівна налила у великі кухолі гарячого чаю з сушеної липи й посунула до Марії тарілку з тонкими сухими коржиками.
— Що, зовсім скрутно? — спитала стара, дивлячись на похилені плечі дівчини.
— Не знаю, як далі бути, — тихо сказала Марія, колупаючи пальцем скатертину. — Чоботи ці нікому не потрібні, на базарі всі ними торгують. Хліба купити нема за що. Мамі соромно писати, у неї там своїх клопотів вистачає.
— Слухай мене сюди, — Юзефа Гнатівна сіла ближче і взяла її за руку. — Це все минеться. Це не біда, це просто скрута. От я підлітком голод застала, коли в полі кожну гнилу картоплину шукали, і за жменю зерна могли з хати вигнати. Отоді було страшно. А зараз — руки є, ноги є, голова на плечах. Прорвемося. Навіщо тобі той хліб купувати? Борошно в хаті є?
— Є трохи, пів мішка ще з весни стоїть.
— От і добре. Завтра прийдеш до мене вранці, я тобі покажу, як хліб пекти. Сама робитимеш, воно й дешевше вийде, і ситніше. Навіть без дріжджів навчу, на кисляку.
Наступного дня Марія вчилася місити тісто. Юзефа Гнатівна стояла над нею, контролювала кожен рух, показувала, як правильно загортати краї, щоб повітря залишалося всередині.
— Міси міцніше, не шкодуй сил, — повчала вона. — Тісто руки любить. Воно відчуває, коли ти сердита чи втомлена. Печи завжди з добрими думками.
Увечері Марія вже йшла додому, несучи в хустці два гарячі, круглі буханці з хрусткою скоринкою. Наступного тижня вона вже сама пекла вдома, і виявилося, що це справді рятує — сусіди по коридору почали просити спекти й для них, віддаючи натомість то цукор, то олію.
Будинок Юзефи Гнатівни та її чоловіка Романа Йосиповича стояв біля самої дороги, де часто ходили люди з електрички. За тридцять років вони жодного разу не навісили на хвіртку замок. Будь-хто міг зайти в двір, підійти до колодязя, набрати води або просто посидіти на лавці під горіхом, чекаючи на автобус.
— Юзефо Гнатівно, а вам не набридає, що тут постійно хтось товчеться? — запитала якось Марія, коли вони сиділи на ґанку. — То сумки лишать, то води просять, то діти яблука обривають.
Юзефа Гнатівна лише тихо засміялася, перебираючи в мисці сушені ягоди.
— Та чого ж набридає? Ми з Романом людей любимо. Мені не шкода тієї води, її в колодязі повно. А яблука — хай їдять, на здоров’я, все одно осиплються, якщо не зірвати. Хіба важко людині добре слово сказати? Від цього від нас не убуде.
Роман Йосипович був чоловіком поважним. Приходив додому пізно, втомлений, у чоботях, заляпаних глиною. Але ніколи не підвищував голосу ні на дружину, ні на дітей. Вони виростили трьох: Надію, Людмилу та Юрія. Усі троє вивчилися, роз’їхалися по містах, але кожні вихідні двір забивали машини й онуки.
Коли Романа Йосиповича не стало, Юзефа Гнатівна сильно здала. Вона годинами сиділа на ганку, дивилася на дорогу і піднімала голову від кожного звуку автомобільного мотора.
— Усе здається, що зараз хвіртка рипне, — говорила вона Марії, яка забігла на хвилину. — Він завжди заходив, кашляв біля порога, щоб я чула, і питав: «Юзю, а газету вже принесли?». Сідав ось тут, на стільці, вмикав настільну лампу і читав до півночі. А потім мені розповів, що там у світі робиться. Тепер у хаті так тихо, хоч телевізор не вимикаю.
Попри вік, Юзефа Гнатівна й сама багато читала. Коли листоноша приносила свіжі газети, вона відкладала всі справи, сідала біля вікна й одягала окуляри в товстій роговій оправі. Особливо їй подобалися життєві історії, розповіді про людські долі, про те, як люди знаходять одне одного через багато років або долають якісь негаразди.
— Ти уявляєш, — ділилася вона з Марією, тримаючи в руках розгорнуту сторінку. — Отут пишуть про жінку, яка теж на фабриці працювала, тільки в іншій області. Читаю — і наче про себе. Ті самі клопоти, ті самі проблеми з дітьми. Поплачу трохи, порадію за когось. Воно ніби й чуже життя, а так близько до серця приймаєш, наче з цією людиною за одним столом сиділа.
Останні роки Юзефа Гнатівна вже майже не виходила за межі свого двору. Ноги зовсім погано слухалися, вона пересувалася повільно, обережно переставляючи палицю. Але біля хвіртки стояла щодня, якщо не було дощу.
Марія знову поспішала. У неї в сумці лежали документи, які треба було терміново занести в контору, а ввечері обіцяли привезти меблі, треба було звільнити куток у кімнаті.
— Юзефо Гнатівно! — крикнула вона на бігу, порівнявшись із парканом. — Я сьогодні не можу, біжу! Завтра точно зайду, посидимо, чай поп’ємо!
Стара жінка підняла руку, проводжаючи її поглядом. Її сині очі, які з роками зовсім не втратили своєї виразності, дивилися спокійно й трохи сумно. Вона нічого не крикнула навздогін, лише кивнула головою і знову повернулася обличчям до дороги, чекаючи, чи не підійде хтось інший, щоб просто перекинутися кількома словами.
Марія повернула за ріг, зникаючи в натовпі перехожих, упевнена, що завтра вона обов’язково знайде ту вільну годину, але йти вже не було до кого.
