fbpx

Не дарма кажуть, що материнське серце все відчуває. Ось і моє йойкнуло, як тільки Славчик привів цю дівчину до нас додому: – Мамо, це Галя, вона буде моєю дружиною

Я переводила погляд від Галі на Славка і не могла не побачити очевидного – ту щось нечисте. Звичайно, що ми заможно живемо, але справа була не в грошах, тому я спитала прямо:

– Ти ще скажи, що ми скоро будемо дідусем і бабусею, – кажу, а сама пильно дивлюся на наречену.

– Як ви вгадали!, – вигукнув збентежений Славко, а наречена тільки очі опустила.

Так і є… Це ж очевидно, лиш глянути на мого Славка і на Галю і все стає на свої місця!

Я страшенно люблю свого сина, але я люблю правду – він не красень, а ще ця юність, бо що таке двадцять один рік? І руки довгі, ноги худі, пнеться ще рости, а тут вже скоро самому треба дитину ростити.

А от Галя-то вже інша справа, все сформоване як у жінки, все пропорційне, красиве, личко гарне. Волосся пишне, вії як мрії…

Красуня, одним словом…

І за мого Славка? Та не смішіть мої тапці!

Висновок один – хоче на мого сина чуже приписати, бо інакше я й не придумаю.

А я чуже дитя годувати не планую!

– Славчику, іди до тата допоможи. А ми з Галею щось на стіл приготуємо, – кажу, бо хочу все зараз вияснити, а не тоді, коли пізно буде.

Син пішов, а я тоді до неї:

– Що ти задумала?

– Ви про що?

– Не прикидайся тут мені, ще не таких актрис бачила. Чия дитина?

– Що ви таке кажете? Це ж Славкова!

– Ой, перестань! Бачу тебе наскрізь! Від якогось жонатого чи багатого, а женитися не хоче, от ти й до мого сина приліпилася, бачиш добре, що закоханий по самі вуха, то й куєш залізо, поки гаряче! Але ми чуже ростити не будемо, так що зараз встаєш і йдеш мені з хати!

– Ви… ви…

– Я все сказала!

І вона пішла, син побіг, щось її вговорював та перепрошував. А далі ще мені істерику закотив, що я його життя руйную.

– Я тобі його рятую! Починати спільне життя з брехні? А потім ще й з рогами ходитимеш як не отямишся!

І що ви думаєте? Я його не переконала…

Вони розписалися і почали жити разом в гуртожитку.

Але ж на одну стипендію не проживеш. Я ж розумію, що вона мого сина заставляє ще й вечорами працювати, бо ж на носі поява дитини.

Серце мені стискається від жалю за сином, що так його обкрутили…

Я тоді до чоловіка.

– Матвію, поїдь до них та відвези продуктів. В мене Славчик не захоче брати. А в тебе візьме. І гроші дай йому, скажи, що від тебе.

Отак я через чоловіка сина підтримувала. Як уявлю, що воно таке худе носить цеглу та розтвори мішає, аж нічого не хочеться… Він же такий розумний в мене, так хотів стати інженером… А тепер як стане, коли на науку треба часу, а не мурувати…

Матвій сказав. Що вони дізналися, що буде хлопчик і скоро вже Галі в пологовий.

Я довго думала і сперечалася сама з собою чи мені миритися з невісткою чи ні. Розумію, що не помирюся з Славком, поки не признаю дитину і Галю.

Тому я переступила через гордість і купила дитині гарний костюмчик, такий синенький теплий буде зайчик.

Думаю, піду під пологовий і подарую подарунок, квіти і цукерки, якщо приймуть мене, то ще й гроші дам для малого. Вже краще ростити зозуленя і сина мати, ніж ні те, ні інше.

Приїхали ми з чоловіком під пологовий, бо знали, що Галю виписують. Дзвонимо до сина, а він слухавку не бере. Ми тоді спитали чи така і така пацієнтка вже виписана, а вони кажуть нам, що ще ні, чекає на чоловіка.

– Скажіть, що вже приїхали, – кажу я медсестрі.

Сама ще телефоную до сина, але толку нуль. Чи що сталося? Але ж дитину треба забрати, думаю, відвеземо їх в гуртожиток, а там вже й поговоримо.

Галя вибігла дуже щаслива, але, коли побачила, що то ми, а не Славко, то зразу якось так спалахнула і дитину одразу на руки.

– Вітаю, Галинко, – кажу я та усміхаюся, – Покажи нам того красеня…

– Якби знала, що будете ви, то й не вийшла б!

– Галю, туди вже не пускають, хіба з другою дитиною. Ми приїхали миритися…

Я й не договорила, як невістка залетіла назад в приміщення…

Ми переглянулися, але ж і не здивувалися… Аж тут нам медсестра, що виносила дитинку каже:

– То не ваша дитинка… Син ваш аж вилетів з палати, коли побачив…

Ми тоді шукати сина і знайшли його в гуртожитку…

– Мамо, ви мені тоді добре казали, а я вас не слухав… Простіть мені…

Отак. Я рада, що маю сина, а Галя на що надіялася – я не знаю.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page