fbpx
Історії з життя
– Не хочу видатися пліткаркою, але вислухай. Вітька твій зі своєю колишньою пасією знову зустрічається. Вона заради нього навіть з чоловіком розлучилася. Твоя свекруха обмовилася була, що шкода тебе виганяти, мовляв, з села продукти возиш. І на роботі, і вдома встигаєш все зробити. Думай, дитино…

Назустріч Лесі босими ноженятами ступало по снігу ангелятко. У білій одежині, з дивною усмішкою. У руці – букетик суниць. «Це – тобі», – прошелестіло неземне створіння…

Леся прокинулася. Глянула на годинник. До ранку ще далеко. Сон відлетів разом з маленьким дивом.

Здавалося, у кімнаті витав майже невловимий запах суниць. А за вікном, у дикому танці, кружляла віхола-заметіль. Де закінчується земля і де починається небо – навіть не знав вітер, який здійняв несамиту білу бучу.

… Сільські дітлахи любили смакувати суницями у невеликому ліску. Леся збирала смачні ягоди не для себе. Яринка, старша сестричка, занедужала. Леся не розуміла, про що розмовляють старші, але бачила, що мама і бабуся плачуть, коли згадують Яринку.

І медичка часто почала заходити до їхньої оселі. Й не жартувала, як бувало раніше.

Леся поклала на траву суничний букетик. І раптом… Світлана, яку всі в селі кликали Свєткою, наступила ногою на Лесині ягоди.

– Ти… ти… – дівчатко не спромоглося на більше слів.

А Свєтка засміялася, показала язика і полетіла далі.

Леся підняла пом’яті ягоди і зі сьозами пішла додому.

– Лесю, ти маєш пробачити Свєтці, – Яринка витирала заплакане личко молодшої сестри.

– Я не хочу…

Бабуся Текля також взялася заспокоювати малу. Вона багато разів повторювала слова «простити», «пробачити»… Леся зрозуміла, що пробачати дуже важко, коли кричить душа від образи…

– Я пoмру, – якось мовила старша сестричка. – Пробач, Лисеня…

– Ні!

– Я буду твоїм ангелом.

– Ангели на небі.

– Я знаю! – Яринчині очі наповнилися слізьми.

– Ангели вміють плакати?

– Вміють…

Яринки не стало взимку.

Леся на все життя запам’ятала потоптані суниці, Яринчині сьози і те, що треба прощати. І її більше ніхто не кликав Лисеням.

Родину наче переслідували негаразди. Після Яринки відійшла в інші світи бабуся Текля, згодом – дідусь. Став iнвалiдом батько.

… Лесине особисте не складалося. Міська чоловікова родина зневажливо ставилася до сільської невістки. Хоча Леся закінчила інститут, влаштувалася на гарну роботу.

– Давай знайдемо квартиру, – просила в чоловіка. – Не любить мене твоя мати. Селючкою озбиває. Не зможу я їй вгодити.

– Не смій про мою маму погано говорити! – злостився Віктор, чоловік. – І чому я маю йти в чужу квартиру, коли своя є?

Якби у них була дитина, може б, Віктор отямився, гадала Леся. Заводила про це мову. Він лише відмахувався. Мовляв, рано ще про дітей думати. Спершу треба жити для себе, а потім видно буде.

Випадково побачила, як Віктор сідав у таксі з незнайомкою. Як галантно він відкривав перед нею двері! Як чарівно усміхався!

Якось перестріла Лесю сусідка Катерина Пилипівна.

– Зайди-но до мене дитино, – мовила пошепки. – Не хочу видатися пліткаркою, але вислухай. Вітька твій зі своєю колишньою пасією знову зустрічається. Вона заради нього навіть з чоловіком розлучилася. Твоя свекруха обмовилася була, що шкода тебе виганяти, мовляв, з села продукти возиш. І на роботі, і вдома встигаєш все зробити. Думай, дитино…

Леся вирішила серйозно поговорити з чоловіком. А він лише підленько усміхнувся у відповідь і кинув:

– Чоловікам треба прощати їхні маленькі флірти.

Невдовзі після цієї розмови Леся залишила Віктора.

Колегам на роботі було байдуже до Лесиного життя. Знали, що колишній чоловік відверто підгулював. Перемовлялися, проте: «Все одно, Леся винна. Треба було терпіти. Може, вгомонився б. Хіба він один наліво і направо ходить? Заради квартири треба було на походеньки очі закривати».

Знайомі допомогли знайти гуртожиток. За кімнатку треба було платити. Помешкання в гуртожитку, який за документами гордо іменувався «готелем», вважалося «покращеного типу» – бо у кімнатах стояли старі чорно-білі телевізори і такого ж віку холодильники. На те, що підлогу «їв» грибок, протікав дах і кутки у кімнатах почорніли, ніхто не звертав уваги. Зате час від часу адміністрація піднімала плату за цей «покращений тип».

Лесиних заробітків почало не вистачати. Звернулася з проханням підсобити до свого керівника Миколи Андрійовича. Погодився.

Але згодом колективу почало не подобатись, мовляв, чому ми повинні зі спільних прибутків платити Лесі за «шикарний» гуртожиток. «Але ж вона класний спеціаліст», – пробував заперечити дехто. «Це не означає, що ми маємо фінансувати їй житло», – переконували найбільш «правильні». Врешті, колектив зібрався і майже одноголосно вирішив: більше Лесі не виділятимуть гроші на оплату помешкання. А щоб в адміністрації «готелю» не виникало претензій, Леся у найближчі дні повинна кімнату звільнити.

Шеф лише розвів руками: з колективом сваритися не хотів. Запитав: «Куди ж ти серед зими?». «Можна, я речі на деякий час потримаю на роботі? – попросила. – Їх у мене небагато». «Без проблем. У твоєму кабінеті є шафа. Використовуй!».
Двох «активістів» виселення Леся попросила допомогти перевезти речі з гуртожитку. Іван, котрий добряче приклався, аби позбавити Лесю кімнати, аж присвиснув, коли побачив її «апартаменти»:

– Я думав…

– Іване, не топчися по підлозі, вона ледве дихає. Грибок «доїдає». Проломиш, а мене ще ремонтувати змусять, – сказала Леся.

Іван з Юрком перекинулися поглядами.

– Ти пробач, – промимрив Юрко. – По-дурному вийшло. Дехто казав, що ти мало не в хоромах живеш. Ми й подумали… А тут стіни позатікали. І холоднувато.

– Куди везти твої речі? – запитав, ховаючи очі, Іван.

– На роботу!

Довелося ночувати деякий час на роботі. Зсувала кілька стільців, стелила зимове пальто, накривалася осіннім.

Дехто з колег потім прийшов поспівчувати, перепросити. Пробачила…

… У старому храмі пахло ладаном і спокоєм. Ангелятко на іконі було схожим на те, яке прилітає в її сни. А ще здавалося, воно подібне на Яринку.

«Я вже втомилася прощати», – шепотіла Леся ангелику. Здавалося, він трішки посмутнів. «Як далі жити?» – запитувала. Сині оченята маленького небесного дива посміхалися. А, може, це була Лесина вигадка…

Згодом Леся перебралася жити у наймане помешкання разом з господинею. Шістдесятирічна тітка Поліна прикрою не була. Але часто хворіла. Власне, й погодилася взяти квартирантку, аби хтось поруч був, коли треба «швидку» викликати. Діти жили далеко.

Організація спромоглася придбати три квартири для своїх працівників. Ділили їх зі сльозами, прокльонами, образами і ще бозна з чим. Коли зайшло про Лесю, вердикт був однозначний: вона не має сім’ї, отже, може наразі й без житла обійтися.

– Не тримай зла на цих людей, Лесю, – заспокоювала тітка Поліна. – Спробуй їм пробачити.

Леся засинала зі сльозами. У її неспокійний сон знову прилетіло біле янголя. Воно щось говорило. Леся не запам’ятала…

Тамара, Лесина однокурсниця і подруга, збиралася за кордон, аби заробити гроші для сім’ї. Кликала з собою і Лесю. Трохи повагавшись, Леся пристала на Тамарину пропозицію.

Кілька років закордонної праці дали можливість купити невеличке помешкання, зробити ремонт. Навіть дещо з грошей залишилося на всяк випадок.

Тамара ж повертатися додому не поспішала. Родина регулярно отримувала грошові перекази. І це влаштовувало чоловіка, дітей, батьків.

У телефонних розмовах Тамара просила Лесю повертатися на роботу в теплу європейську країну, де платять нормальні гроші, а якщо й інколи принижують і ображають, то чужим легше пробачати, ніж своїм. Леся була у роздумах.

Випадково зустріла колишнього шефа. Зав’язалася розмова.

– Повертайся на роботу, Лесю, – запропонував. – Я завжди цінував тебе. А за гуртожиток і за квартиру пробач… Негарно, не по-людськи вийшло.

– Я пробачила… Але не забула. За пропозицію дякую. Мабуть, я погоджуся.

Через тиждень після цієї розмови Леся переступила поріг своєї нової-старої роботи. Її вітали, про щось запитували, щось розповідали…

– Коли новосілля? – цікавилися.

– Новосілля? Його в мене колись вкрали. А тепер… Це вже зовсім не те.

– Як особисте? Може, за кордоном когось зустріла?..

– На особисте не було часу.

– А ти стала жорсткою, – зауважала одна з колишніх начебто подруг.

– Це ліпше, ніж жорстокість, – відповіла.

Колектив готувався до ювілею. Шеф вирішив запросити чимало гостей. Серед тих, хто не мав жодного відношення до їхньої організації, був його колишній армійський товариш. Збирався приїхати у важливих бізнесових справах. Заодно й вирішив зустрітися з армійським другом.

– Лесю, маю до тебе особисте прохання. В готелі зупинився мій товариш. Я пропонував, аби жив у мене вдома. Відмовився. Заважати не хоче. Валєрка завжди таким був. Словом, бери мого водія і їдь за Валєркою. Не гоже, щоб своєю машиною на забаву приїхав.

Треба ж за зустріч тост підняти. А за кермом, сама розумієш… І не сприймай усерйоз його іронії. Він майстер жартувати. А, може, трохи змінився після… Ось його прізвище. Запитаєш в адміністратора. Чекаю вас в ресторані.

– Валерій Тарасович, – представився шефів армійський товариш. – Ви – секретарка Миколи Андрійовича?

– Ні.

– А хто?

– Співробітниця.

– Угу… – видав Валерій Тарасович і після цього всю дорогу мовчав. Лесі відлягло від душі: не треба було відбиватися від жартів цього багатого і, як їй видалося, самозакоханого павича.

На забаві Павич Тарасович, так про себе нарекла шефового товариша Леся, хвоста не розпускав і понтів не розводив. Шеф щоразу повторяв: «Не впізнаю тебе, Валєрка!». Незаміжнє жіноцтво кидало зацікавлені погляди на гостя, зважаючи на відсутність обручки на правій руці, а дехто навіть почав вимагати від музикантів оголосити «білий танець».

Святкування Лесі сподобалося, але особливої радості чомусь не відчувала. І танцювати не хотілося. Крізь велику шибу дивилася, як падає пухнастий сніг. Вирішила подякувати шефові за забаву і відкланятися.

– Миколо Андрійовичу, я змушена піти. Голова розболілася.

– Я також поїду в готель, – мовив Валерій Тарасович. – Втомився після дороги і бізнесових перемовин. Завтра зустрінемось.

Посидимо, поговоримо без суєти. Можна твоєю машиною скористатися?

– Лесю, відвези до готелю Валерія Тарасовича, а потім водій підкине тебе додому.

– Ви не любите свят? – запитав Лесю на вулиці шефів товариш.

– Люблю.

– Значить, мені здалося.

– Мабуть.

– У вас гарна зима.

– А столична чим відрізняється?

– Зупиніться! – мовив Валерій Тарасович до водія. – Ми пройдемось. Вашу пасажирку додому відвезе таксі.

– Ви не встигли запитати моєї згоди на вечірній променад, – роздратовано кинула Леся.

– Будь ласка, не відмовляйте гостю.

– Микола Андрійович казав, що ви – жартун. Виявляється, ні. Ви…

– Не варто продовжувати. Я знаю, що ви думаєте. Просто життя мене пережартувало. В ньому надто багато злої іронії.

Погоджуєтесь?

– Не намагайтеся викликати в мене співчуття.

– А вас, видно, життя також по голові не гладило.

Валерій Тарасович розповідав Лесі про армійське знайомство з її шефом, про свій бізнес. Про родину сказав коротко:

– Дружина захотіла мати свою власну справу і повну незалежність. Ми розлучилися, поділили майно. Тепер вона успішна бізнес-вумен.

Леся нагадала столичному гостю, що вже пізній час, йому пора до готелю, а їй – додому.

– Вас зачекалася сім’я? – запитав.

– Ні, я просто втомилася.

– Дякую, за… вечірній променад. Давно я не ходив ось так… І ще й з незнайомою жінкою. Не гнівайтеся. Сам не знаю, що на мене найшло.

Уночі зірвалася завірюха. Валерій Тарасович то засинав, то прокидався. Вмикав і вимикав телевізор. Дивився у вікно і нічого не бачив, крім холодної білої пелени. До ранку перемете дороги. Навряд чи його позашляховик зможе подолати кучугури. Доведеться, очевидно, затриматися у цьому місті. А він і не проти. Не встиг нормально посидіти й поспілкуватися з Миколою. А ще хотів побачити Лесю. Вона зовсім не подібна на його колишнє велике кохання і розчарування на ймення Аврора. Дружина гордилася своїм іменем і своєю вродою. Богинею ранкової зорі нарекли Аврору древні римляни. І він також обожнював свою колишню дружину… Він не міг собі пояснити, що саме його приваблює у цій новій знайомій, Миколиній співробітниці. І чим більше заплутувався у своїх суперечливих думках і судженнях, тим більше хотілося знову опинитися поряд з цією жінкою.

… Леся задрімала.

Їй приснилася Яринка у білій святковій сукеночці, яка потім дісталася Лесі. Поруч з сестричкою стояв незнайомець. Проте його обличчя когось Лесі нагадувало. «Я буду твоїм ангелом… ангелом… ангелом…», – шепотіла Яринка. Врапт замість сестрички з’явилося янголятко. Воно йшло Лесі назустріч і усміхалося…

…Валерій і Леся традиційно, уже третій рік, приїжджають зі столиці на святкування дня народження її колишньої організації. Це була чоловікова ідея. Після забави влаштовують невеличкий вечірній променад, як тоді, у перший день їхнього знайомства. І обов’язково навідуються до старого храму. Це вже Лесина ідея.

– Лесю, твій ангелик кожного разу дивиться по-іншому, чи мені так здається?

– Він особливий. І він більше не сумує…

А в Лесиному колишньому колективі і досі не перестають заздрити, що нарешті дещиця щастя дісталася і їй…

автор: Ольга Чорна

Читайте також: Він підкорить вас! Салат без клопоту, але смачніший за всі, що ви пробували

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook