Любив мій син Вітку та так, що нікого більше не бачив, а моє ж серце чуло, що дівчина ним лише крутить та гроші з нього тягне, але не має щодо нього ніяких планів.
Як приїде мій Василько з роботи, то вона по десять разів попри хату пройде та ще так сміється голосно, щоб він почув, що вона є і вийде гуляти ввечері. А там вона не просто чекає, а ціла ватага дівчат, а мій син те все гостить, лиш би Віту додому провести. Завжди щось в сумці ховав і я знала, що то він для неї подарунки купує і потім віддає.
Але любов її ніяк не міг прихилити. Я його просила на когось іншого увагу звернути, але він казав, що або вона, або ніхто. А я ж знаю, що поки син на роботі, то Віта собі по селу ходить та з іншими гуляє, бо ж нікому нічого не обіцяла. Чи я не знала, що вона з таким старшим хлопцем водиться – знала, але все думала, що син мій знайде собі на роботі кращу, що хтось його зачепить, закохає в себе. Але як він приїжджав, то той їхав і так собі Вітка чергувала хлопців та їх подарунки. Ніколи не відмовлялася, не мала лиця.
Якось Василько поїхав на роботу, а Віта заміж вискочила. Мій син на день не встиг і таке витворяв біля її вікон, що я вже за нього переживала чи він у своєму глузді. Я тоді зрозуміла, що треба дитину рятувати, тому ми його в машину і до далеких родичів в гори відправили, я приставила до нього чоловіка і сказала, що хай його пильнує, як зіницю ока. Отак нам поступово вдалося його вберегти і він в тому гірському селі й оженився.
Знаєте, життя проходить і любов проходить, а як людина тобі лише добра хоче, то й кам’яне сере розтане. Отак його Ганна привела йому на світ троє донечок, то він мав кого любити. Але він ніколи більше до нас не приїжджав. Чи думав, що все згадає і не хотів підводити родину, але лише ми приїздили до них в гості.
А як мені з того було прикро, скільки сліз я пролила, що через хитру дівчину я онучок не бачу та сина. Не раз мені котилися сльози.
А от Вітка спочатку ходила павою. Аж тут виявилася дивовижна річ – її обранець був за неї старший на десять років і наче при грошах, але любив він дуже біленьку. Мати його те все крила, а, коли він почав чудеса показувати, то почала говорити, що то сина зурочили і треба їхати до бабки.
Втікала Віта до матері не раз, спочатку з одною дитиною, а далі й з другою. Возила чоловіка по всіх усюдах аби помогли до розуму його привести. Отак їй життя й минуло без великого кохання, але з великим клопотом.
Де її зараз чоловік – ніхто не знає, та й її саму я не бачу аби кудись виходила, бо вона ніде не працювала лиш біля дітей та городу. Та й попри мої вікна вона старається більше не ходити, голосно регочучи, бо я все пам’ятаю і лиш де побачу, то вона б одразу у мене почула, що я про неї думаю.
Єдине, що її мати крутиться як може аби їй помогти – тримає три корови та все на продаж возить аби доньці грошима помогти. Не бачу я на лиці тієї матері ні усміху, ні спокою за долю своєї доньки та онуків. І то все так шито-крито аби ніхто про них нічого не знав.
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
