fbpx
Історії з життя
– Не кричіть-но, свахо, – спокійно мовив батько. – Це в себе в хаті можете, а в нас не треба. Не звикли ми. – Ні-ні! Ви – святі. Бачили ми, яку доню виховали

Оксана, потрапивши в чужу сім’ю після одруження, як не намагалася, не могла звикнути до нових порядків. Тут усім заправляла свекруха. Звісно, мала на те право, бо ще молода, забезпечена, повна сили й планів на майбутнє. Син у всьому корився матері. Виходить, і невістці те Бог велів. Оксана й не проти, якби новоспечена мати не втручалася у кожну дрібницю їхнього життя. Що одягати, з яким подарунком йти до друзів, коли якраз в пору засміятися, а коли сумувати… Здається, усе було під контролем. Минув рік, але нічого не змінилося. Оксана, привчена змалку до самостійності, ініціативна та енергійна (у класі, в технікумі була серед лідерів та активістів), прагнула зробити їхню з чоловіком кімнату такою, як вона хотіла. Обережно поділилася планами зі свекрухою. Що тут здійнялося! Якби знала…

– Ще зовсім рано тобі керувати у моєму домі, – сказала свекруха. – Чого ти хочеш від цієї кімнати? Недавно капітально відремонтували. Зайві гроші витрачати?

– Грошей ми у вас не проситимемо. Самі все владнаємо.

– Не смій перебудовувати ці стіни! Без моїх рук тут жоден камінчик не ліг!

Можна подумати, що будувала дім лише вона, а всі інші байдики били! Оксана помовчала, зачинилася в кімнаті й до вечора з неї вже не виходила. А свекруха ніяк не могла вгомонитися. Ще довго говорила, – певно, сама із собою, – доводячи, що наразі вона – найголовніша тут.

Отож, день минав за днем, і ніхто більше не намагався висловлювати своє «проти» чи проявляти ініціативу. Все вирішувала одна особа. За всіх: і за свою сім’ю, і за синову.

Оксана й після наpoдження дитини вважала себе зайвою у родині чоловіка. Той бачив, що дружину гнітить обстановка в домі, але й матері протирічити не міг. Не навчився. Оксана запропонувала щось вигадати з власним житлом: мовляв, її батьки допоможуть, нехай буде своє гніздечко, де вона почуватиметься господинею. Але чоловік нехтував її пропозиціями.

– Мамин синочок! – кинула зле. – Жодної власної думки! Що, все життя думаєш за мамину спідницю триматися?

У відповідь – мовчання. Тільки брови сіпнулися від здивування: і де ти, люба, так навчилася говорити?

Оксана зрозуміла, що саме це він хотів запитати, й відповіла на запитання, що зависло в повітрі:

– Від твоєї мами! Чого-чого, а цього навчилася.

Забрала хлопчика – й до своїх батьків. Ледь з роботи не розрахувалася. Добре, мати схаменула. Переступила поріг батьківської хати – від хвилювання аж подих перехопило. Дитинством повіяло з кожного куточка.

Старі фотографії на стіні, серветки, що їх вишивали разом з мамою довгими зимовими вечорами (літ і літ їм від роду), на кожній поличці у шафі, попід горщиками з вазонами.

– А там навіть квіти не ростуть, – сказала, тамуючи сльози. – Скільки не садила, а вони виткнуться із землі, трохи позеленіють і в’януть.

– Мабуть, світла мало, – стиха відповіла мати, хоча знала, що не те в доньки на думці.

Мало… Світла… І тепла. І всього.

Візит зі свекрушиного дому не забарився.

– Ви думаєте, що все так просто? – ще з порога почала. – Як хочете, а дитина також наша!

Оксані аж погано стало від того кpику.

– Не кричіть-но, свахо, – спокійно мовив батько. – Це в себе в хаті можете, а в нас не треба. Не звикли ми…

– Ні-ні! Ви – святі. Бачили ми, яку доню виховали.

Тиша. Важка, густа, тягуча.

– Може, ти, зятю, щось сказав би?

Той тільки плечима знизав. Заплaкaла дитина, прокинувшись від шуму й метушні у сусідній кімнаті. Його галаслива бабуся засюсюкала до малого: мовляв, бачиш, яка в тебе мама погана, забрала малого від батька рідного, заховати хотіла, але вони цього не допустять. Не допустять, щоб хлопчик ріс без батька й повноцінної родини. Мама ж тільки себе любить, а майбутнє дитини її, певно, не обходить, бо ж не знає, як то воно – самій сина на ноги ставити.

Усі в Оксаниному домі перезирнулися. От як воно! В «лагідному» звертанні до малого скільки докорів та звинувачень пролунало!

– Ми ніколи до вас не повернемося, – глухо сказала Оксана. – Впораємося без вашої допомоги.

– Ти бачиш, яка розумна! А про чоловіка свого не подумала? Як він без сина?

– Ото й кажу йому: або син, або пeкло у вашому домі. Йому вибирати – я не гоню. Навпаки, хочу, аби до життя трохи призвичаївся, а то виріс під вашим крилом, як беззахисне жовтороте каченя.

Мати цитькнула на Оксану, здивована такою відвертою агpecивністю. Так! Немарно минули роки у свекрушиному домі.

– А тепер послухайте моє слово. Ви, свахо, так і не зрозуміли, що діти вже виросли. У самих уже діти підростають. То, певно, їм вирішувати, як бути далі. Якщо відверто, я за те, щоб до вас більше не поверталися. У нас жити? Хай живуть! Але краще буде, певно, якщо житимуть самі, без наших з вами повчань. Давайте допоможемо, і хай творять свою родину. А то, виходить, мають за плечима ледве не по три десятки літ і нічого самостійно не зробили, не добилися.

– Не дочекаєтеся! Ти – додому? – це вже до сина.

Той, як укопаний, став посеред кімнати: зупинив погляд на дружині, яка міцно пригорнула до себе сина. Пішов, не озираючись, обережно зачинив за собою двері.

– Зpадник! – кинула вслід Оксана. – Мама дорожча за усіх і все, – це вже до себе.

Батьки усамітнилися в себе і її більше не турбували. Увечері, коли малюк морщив носика й сонно потирав маленькими ручками очі, у вікно постукали. Оксана здригнулася, відгорнула гардину. Чоловік!

– Я до вас…

– Втік? – зпитала підозріло.

– Чого втік? Речі забрав, – поставив нехитрі пожитки у кутку. – Казали, що бачити нас більше не хочуть. А я повертатися не хочу.

Телефонний дзвінок прорізав тишу напівсонної оселі. Оксана підійшла, узяла слухавку.

– Це ти у всьому винна. Онука забрала, й син утік. Я тобі цього ніколи не пробачу.

Читайте також: – Нiколи – чуєш? – сказали, що нiколи у нас не буде дiтей. Через ту давню помилку. Так і сказали. Ніколи не буде! Це ж я сам, я винен! Безвольний слимак, матусин синок, злякався розголосу, пліток, не пошкодував свою дитину, не побоявся. Де був мій розум? Послухав маму

Коли малому виповнився рік, Оксана запросила у гості свекруху, хоча не дуже сподівалася на візит. Але цього разу помилилася. Гості таки прийшли. Тішилися онуком, про справи розповідали, і не було в розмові ні повчань, ні зверхності, ні безпідставної підозрілості та вічного незадоволення собою й світом довкола.

– Виходить, якби не втеча, то й не бачити їм злагоди та спокою? А втім, яка різниця?

– Давайте всі до столу! – гукнув молодий господар з рушником через плече.

Його мати тихцем, краєм ока спостерігала, як господарює її син у новому домі. Нічого не сказала, а що подумала тієї миті – ніхто не здогадається.

За матеріалами – Українське Слово, автор – Наталія ГЕРМАН.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.