Оксана, потрапивши в чужу сім’ю після одруження, як не намагалася, не могла звикнути до нових порядків. Тут усім заправляла свекруха. Звісно, мала на те право, бо ще молода, забезпечена, повна сили й планів на майбутнє. Син у всьому корився матері. Виходить, і невістці те Бог велів. Оксана й не проти, якби новоспечена мати не втручалася у кожну дрібницю їхнього життя. Що одягати, з яким подарунком йти до друзів, коли якраз в пору засміятися, а коли сумувати… Здається, усе було під контролем. Минув рік, але нічого не змінилося. Оксана, привчена змалку до самостійності, ініціативна та енергійна (у класі, в технікумі була серед лідерів та активістів), прагнула зробити їхню з чоловіком кімнату такою, як вона хотіла. Обережно поділилася планами зі свекрухою. Що тут здійнялося! Якби знала…
– Ще зовсім рано тобі керувати у моєму домі, – сказала свекруха. – Чого ти хочеш від цієї кімнати? Недавно капітально відремонтували. Зайві гроші витрачати?
– Грошей ми у вас не проситимемо. Самі все владнаємо.
– Не смій перебудовувати ці стіни! Без моїх рук тут жоден камінчик не ліг!
Можна подумати, що будувала дім лише вона, а всі інші байдики били! Оксана помовчала, зачинилася в кімнаті й до вечора з неї вже не виходила. А свекруха ніяк не могла вгомонитися. Ще довго говорила, – певно, сама із собою, – доводячи, що наразі вона – найголовніша тут.
Отож, день минав за днем, і ніхто більше не намагався висловлювати своє «проти» чи проявляти ініціативу. Все вирішувала одна особа. За всіх: і за свою сім’ю, і за синову.
Оксана й після наpoдження дитини вважала себе зайвою у родині чоловіка. Той бачив, що дружину гнітить обстановка в домі, але й матері протирічити не міг. Не навчився. Оксана запропонувала щось вигадати з власним житлом: мовляв, її батьки допоможуть, нехай буде своє гніздечко, де вона почуватиметься господинею. Але чоловік нехтував її пропозиціями.
– Мамин синочок! – кинула зле. – Жодної власної думки! Що, все життя думаєш за мамину спідницю триматися?
У відповідь – мовчання. Тільки брови сіпнулися від здивування: і де ти, люба, так навчилася говорити?
Оксана зрозуміла, що саме це він хотів запитати, й відповіла на запитання, що зависло в повітрі:
– Від твоєї мами! Чого-чого, а цього навчилася.
Забрала хлопчика – й до своїх батьків. Ледь з роботи не розрахувалася. Добре, мати схаменула. Переступила поріг батьківської хати – від хвилювання аж подих перехопило. Дитинством повіяло з кожного куточка.
Старі фотографії на стіні, серветки, що їх вишивали разом з мамою довгими зимовими вечорами (літ і літ їм від роду), на кожній поличці у шафі, попід горщиками з вазонами.
– А там навіть квіти не ростуть, – сказала, тамуючи сльози. – Скільки не садила, а вони виткнуться із землі, трохи позеленіють і в’януть.
– Мабуть, світла мало, – стиха відповіла мати, хоча знала, що не те в доньки на думці.
Мало… Світла… І тепла. І всього.
Візит зі свекрушиного дому не забарився.
– Ви думаєте, що все так просто? – ще з порога почала. – Як хочете, а дитина також наша!
Оксані аж погано стало від того кpику.
– Не кричіть-но, свахо, – спокійно мовив батько. – Це в себе в хаті можете, а в нас не треба. Не звикли ми…
– Ні-ні! Ви – святі. Бачили ми, яку доню виховали.
Тиша. Важка, густа, тягуча.
– Може, ти, зятю, щось сказав би?
Той тільки плечима знизав. Заплaкaла дитина, прокинувшись від шуму й метушні у сусідній кімнаті. Його галаслива бабуся засюсюкала до малого: мовляв, бачиш, яка в тебе мама погана, забрала малого від батька рідного, заховати хотіла, але вони цього не допустять. Не допустять, щоб хлопчик ріс без батька й повноцінної родини. Мама ж тільки себе любить, а майбутнє дитини її, певно, не обходить, бо ж не знає, як то воно – самій сина на ноги ставити.
Усі в Оксаниному домі перезирнулися. От як воно! В «лагідному» звертанні до малого скільки докорів та звинувачень пролунало!
– Ми ніколи до вас не повернемося, – глухо сказала Оксана. – Впораємося без вашої допомоги.
– Ти бачиш, яка розумна! А про чоловіка свого не подумала? Як він без сина?
– Ото й кажу йому: або син, або пeкло у вашому домі. Йому вибирати – я не гоню. Навпаки, хочу, аби до життя трохи призвичаївся, а то виріс під вашим крилом, як беззахисне жовтороте каченя.
Мати цитькнула на Оксану, здивована такою відвертою агpecивністю. Так! Немарно минули роки у свекрушиному домі.
– А тепер послухайте моє слово. Ви, свахо, так і не зрозуміли, що діти вже виросли. У самих уже діти підростають. То, певно, їм вирішувати, як бути далі. Якщо відверто, я за те, щоб до вас більше не поверталися. У нас жити? Хай живуть! Але краще буде, певно, якщо житимуть самі, без наших з вами повчань. Давайте допоможемо, і хай творять свою родину. А то, виходить, мають за плечима ледве не по три десятки літ і нічого самостійно не зробили, не добилися.
– Не дочекаєтеся! Ти – додому? – це вже до сина.
Той, як укопаний, став посеред кімнати: зупинив погляд на дружині, яка міцно пригорнула до себе сина. Пішов, не озираючись, обережно зачинив за собою двері.
– Зpадник! – кинула вслід Оксана. – Мама дорожча за усіх і все, – це вже до себе.
Батьки усамітнилися в себе і її більше не турбували. Увечері, коли малюк морщив носика й сонно потирав маленькими ручками очі, у вікно постукали. Оксана здригнулася, відгорнула гардину. Чоловік!
– Я до вас…
– Втік? – зпитала підозріло.
– Чого втік? Речі забрав, – поставив нехитрі пожитки у кутку. – Казали, що бачити нас більше не хочуть. А я повертатися не хочу.
Телефонний дзвінок прорізав тишу напівсонної оселі. Оксана підійшла, узяла слухавку.
– Це ти у всьому винна. Онука забрала, й син утік. Я тобі цього ніколи не пробачу.
Коли малому виповнився рік, Оксана запросила у гості свекруху, хоча не дуже сподівалася на візит. Але цього разу помилилася. Гості таки прийшли. Тішилися онуком, про справи розповідали, і не було в розмові ні повчань, ні зверхності, ні безпідставної підозрілості та вічного незадоволення собою й світом довкола.
– Виходить, якби не втеча, то й не бачити їм злагоди та спокою? А втім, яка різниця?
– Давайте всі до столу! – гукнув молодий господар з рушником через плече.
Його мати тихцем, краєм ока спостерігала, як господарює її син у новому домі. Нічого не сказала, а що подумала тієї миті – ніхто не здогадається.
За матеріалами – Українське Слово, автор – Наталія ГЕРМАН.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
