У квартирі пахло ліками. Катя сиділа на підлозі в кутку кухні й складала один на один пластикові стаканчики з-під йогурту. Їй було чотири, і вона вже звикла до того, що вдома завжди тихо. Мати лежала в сусідній кімнаті. Вона майже не вставала, тільки іноді виходила на кухню, тримаючись за стіни, щоб налити Каті чай або насипати пластівців.
— Мам, я все, — сказала дівчинка, заглядаючи в спальню.
Жінка на ліжку розплющила очі. Її обличчя було сірим, як зимове небо за вікном.
— Молодець, — ледь чутно відповіла вона. — Іди пограйся ще трохи. Скоро Оксана прийде.
Оксана була молодшою сестрою матері. Вона забігала щодня після роботи, приносила продукти, швидко мила підлогу й так само швидко йшла. У Оксани був свій клопіт: чоловік Ігор та син Денис, якому щойно виповнилося шість.
Того вечора Оксана затрималася довше. Вона стояла біля плити й варила суп, нервово позираючи на годинник.
— Тобі треба щось сильніше пити, — сказала Оксана, не повертаючи голови. — Лікар казала, що ці вже не допомагають.
— Знаю, — відказала мати з ліжка. — Гроші бачила? На тумбочці лежать. Візьми Каті на взуття.
— Потім розберемося. Ти краще лежи.
— Оксано, якщо щось… Ти ж не залишиш її?
Оксана на мить завмерла з ополоником у руці, а потім почала інтенсивно мішати суп.
— Що ти таке кажеш. Давай їж, поки гаряче.
Катя стояла в дверях і слухала. Вона не розуміла, що саме має статися, але слово «залишиш» їй не сподобалося. Вона підійшла до ліжка й міцно вхопилася за край ковдри.
Минуло два тижні. Була субота, ранок видався сонячним, але холодним.
Коли приїхала Оксана з чоловіком, у дворі вже стояла швидка. Лікарі виходили з під’їзду, складаючи обладнання. Один із них, молодий хлопець у синій формі, лише похитав головою, коли Оксана підбігла до нього.
Оксана зайшла до квартири. Катя все ще сиділа там, але тепер Ігор намагався взяти її на руки. Дівчинка не пручалася, але й не допомагала йому.
— Ходімо, мала, — сказав Ігор. — Поїдемо до нас. Подивишся, які в Дениса машинки нові є.
Катя нічого не відповіла. Вона востаннє озирнулася на ліжко.
У новій квартирі було шумно. Денис постійно бігав, кидав іграшки й вимагав уваги. Каті виділили куток у дитячій, поставили маленьке ліжко.
Перші кілька днів вона просто мовчала. Оксана думала, що дитина просто сумує. Але минув тиждень, потім другий, а Катя не промовила жодного слова.
— Катю, будеш какао? — запитувала Оксана вранці.
Дівчинка кивала або хитала головою.
— Тобі подобається ця сукня?
Знову лише жест.
Оксана почала хвилюватися. Вона водила Катю до районної поліклініки. Лікар-логопед, жінка в окулярах із товстим склом, довго оглядала горло дівчинки, просила її вимовити різні звуки. Катя слухняно відкривала рота, але звуки не виходили.
— Фізично вона здорова, — сказала лікарка, закриваючи медичну картку. — Це психологічний блок. Стрес. Потрібен час.
Вдома почалося нове життя. Денису пояснили, що Катя зараз «грає в мовчанку», тому не треба до неї чіплятися.
Хлопчик спочатку намагався її розворушити, забирав іграшки, щоб вона хоч закричала, але Катя просто віддавала все, що він просив, і йшла в інший кут.
— Ігоре, вона мене лякає, — шепотіла Оксана на кухні, коли діти засинали. — Вона сидить годинами й дивиться у вікно. Навіть не моргає майже.
— Вона маленька, — відказував Ігор, гортаючи стрічку новин у телефоні. — Забуде. Діти швидко забувають.
— Вона не забуває. Вона там, з мамою, досі сидить.
Настала зима. Катя виросла, їй вже було майже шість. Мовчання стало частиною їхнього побуту. Оксана звикла розуміти племінницю по очах. Коли дівчинка хотіла пити, вона просто підходила до столу й торкалася чашки. Коли хотіла гуляти — приносила куртку.
Оксана працювала в супермаркеті через дорогу. Зміни були важкими, по дванадцять годин. Вечорами вона приходила зовсім виснажена. Катя часто зустрічала її в коридорі, брала за руку й вела до дивана, щоб та сіла.
— Дякую, сонечко, — казала Оксана. — Як день минув?
Катя мовчала. Вона сідала поруч і клала голову Оксані на плече.
Одного разу вони пішли в парк. Денис бігав по снігу, намагаючись вцілити сніжкою в дерево. Ігор стояв поруч і підбадьорював його. Катя стояла осторонь. Вона розглядала небо. Хмари були густими, сірими, вони повільно повзли над дахами будинків.
— Дивись, яка велика хмара! — вигукнув Денис. — Схожа на ведмедя!
Катя подивилася туди, куди він показував. Потім перевела погляд на Оксану. В її очах було запитання.
— Мама там, так? — ніби прочитала її думки Оксана. — Вона дивиться на тебе.
Катя нахмурилася. Вона заперечно похитала головою. Вона не вірила в казки про небо. Її мама була в тій квартирі, де пахло ліками, а потім її забрали люди в білих халатах. Як вона могла опинитися на хмарі?
Дівчинка відвернулася й почала згрібати сніг носком чобота. Вона здавалася набагато дорослішою за свій вік. В її рухах не було дитячої легкості.
У березні Оксана вирішила знову показати Катю спеціалісту, цього разу приватному. Грошей було небагато, але вони з Ігорем відклали частину з премії.
Клініка була світлою, з акваріумом у вестибюлі. Катя довго дивилася на рибок, поки Оксана заповнювала анкети.
— Катерино, проходь, будь ласка, — покликала медсестра.
Лікар, чоловік із сивою бородою, не став садити дівчинку в крісло. Він сів на підлогу поруч із нею, де лежали кубики.
— Оксано, ви можете почекати в коридорі, — запропонував він.
За пів години лікар вийшов.
— Ну що? — з надією запитала Оксана.
— Вона комунікабельна, — здивував її лікар. — Вона спілкується. Просто не використовує голос. Вона збудувала собі захисну стіну. Голос для неї — це те, що пов’язує її з минулим, з моментом втрати. Вона боїться, що якщо заговорить, біль повернеться.
— І що робити?
— Чекати на поштовх. Щось має статися. Щось, що буде сильнішим за її страх.
Дорогою додому Оксана була засмучена. «Поштовх», «чекати» — ці слова вона чула вже два роки. Вони зайшли в школу, щоб забрати Дениса.
Катя сіла на лавку біля входу, поки Оксана пішла в клас.
Раптом з-за кущів вилізло щось маленьке й кудлате. Це було кошеня, зовсім крихітне, з облізлим хвостом і великими вухами. Воно тремтіло від холоду. Кошеня підійшло до лавки й тоненько, майже беззвучно пискнуло.
Катя завмерла. Вона повільно опустилася на коліна прямо в багнюку. Кошеня не втекло. Воно притиснулося до її коліна. Дівчинка обережно взяла його на руки. Воно було мокре й холодне, як той лід, що залишався в затінку будинків.
— Ти теж саме? — подумала Катя.
Вона заховала кошеня під куртку. Від нього пахло вулицею і підвалом, але воно було живим і теплим. Кошеня почало мурчати, вібруючи всім тілом біля її серця.
Вийшла Оксана з Денисом. Денис одразу побачив, що Катя щось тримає.
— О, котяра! — вигукнув він і підбіг ближче.
Оксана нахмурилася.
— Катю, кинь зараз же. Воно ж хворе, напевно. Подивися, яке воно брудне.
Вона простягнула руку, щоб забрати тварину. Катя відсахнулася. Вона притиснула кошеня до себе ще міцніше.
— Не можна його забрати, — сказала Оксана вже м’якше. — У нього можуть бути блохи. Ми не можемо брати тварин з вулиці.
Вона взяла Катю за плече, намагаючись підняти її з колін.
— Ходімо. Залиш його.
Катя дивилася на Оксану. Її обличчя почервоніло, губи затремтіли. Вона відчувала, як кошеня штовхається лапками в її живіт, шукаючи захисту.
— Не… лишай… — пролунав хрипкий, майже невпізнаваний звук.
Оксана застигла. Вона спочатку не зрозуміла, хто це сказав. Денис теж відкрив рота від подиву.
— Не лишай його… — повторила Катя чіткіше, хоча голос був слабким, як після довгої хвороби. — Воно не має мами.
Оксана повільно опустилася поруч із нею на коліна, не звертаючи уваги на мокрий асфальт.
— Катю… Ти сказала…
— Можна додому? — дівчинка дивилася прямо в очі тітці. — Будь ласка.
Оксана відчула, як горло стисло спазмом. Вона просто кивнула, не в змозі вимовити ні слова. Вона обняла Катю разом із кошеням, яке продовжувало мурчати під курткою.
Увечері вдома було незвично. Ігор сидів на підлозі у ванній і мив кошеня спеціальним шампунем, пр який він їздив і купив у найближчому зоомагазині. Денис стояв поруч із рушником.
Катя сиділа на порозі ванної і не зводила очей з процесу.
— Ну от, тепер він чистий, — сказав Ігор, витираючи кота. — Як назвемо?
— Сірий, — запропонував Денис. — Бо він сірий.
— Ні, — подала голос Катя. — Він Дим.
Усі замовкли. Чути було тільки, як на кухні закипає чайник.
— Дим то Дим, — погодився Ігор, усміхаючись. — Хороше ім’я.
Після вечері Катя не пішла у свій куток. Вона сіла за стіл поруч із Денисом і почала розповідати йому про рибок, яких бачила в лікарні. Вона говорила повільно, іноді зупинялася, підбираючи слова, але вона не замовкала.
Оксана стояла біля мийки й мила посуд. Вона бачила відображення своєї сім’ї у шибці вікна. У квартирі більше не було тієї важкої тиші, яка панувала тут два роки.
— Оксано, — покликав Ігор з кімнати. — Треба коробку знайти для Дима. Він на дивані спати не хоче.
— Зараз знайду, — відповіла вона.
Катя підійшла до неї і смикнула за край фартуха.
— Тітко Оксано, а Дим завтра не піде?
— Не піде, — пообіцяла Оксана. — Тепер він тут живе.
Дівчинка кивнула й побігла в кімнату, де Денис уже намагався навчити кота гратися папірцем на мотузці.
