Не мала я долі і щастя в житті особистого, того й своє життя присвятила своїй єдиній доньці Людмилі. Люда – моя гордість і моя, нажаль, найголовніша турбота.
Знаєте, я ж думала що як би там не було, а я буду завжди на її боці. Ну а як? Хто ще є у моєму житті, до кого голову прихилити, заради кого я живу?
Але тепер, здається, переді мною постала ситуація, якої я не можу прийняти і яку не можу просто залишити такою, як є. Найприкріше, що від мого рішення залежить щастя моєї дитини, якого вона так довго шукала. Але оте її “щастя”, я ні зрозуміти, ні прийняти не можу.
Але, про все по порядку. Моя Людочка вийшла заміж дуже рано, ще зовсім молодою. Її перший чоловік Олег, здавався непоганою людиною, але, як це часто буває, перше враження було оманливим.
Коли їхній син, мій онук Артем, був ще зовсім маленьким, Олег вирішив поїхати за кордон. На словах – аби забезпечити родину, а на ділі – просто зник і не давав про себе знати.
Я тоді побачила, як важко Людмила те все пережила. Вона залишилася сама з дитиною, розгублена, ніяк не могла зрозуміти, як то її коханий і такий добрий чоловік так міг із ними вчинити.
Я буквально з ложечки доньку свою годувала. Ледь ми те все пережили, бо ж Люда чоловіка свого справді любила. Та забулось, вісім років минуло і нещодавно Людмила вдруге вийшла заміж.
Я дуже раділа за неї. Її новий чоловік, Ігор, здавався гідною людиною: спокійний, відповідальний, добре ставився до Людмили. Я думала, що тепер у неї буде шанс побудувати нову щасливу сім’ю.
Щоб підтримати її, я вирішила переїхати до нашого старого будинку в селі, залишивши свою міську квартиру Людмилі й її новому чоловікові. Я знала, що їм буде зручніше жити у квартирі, а я й так давно мріяла повернутися до спокійного сільського життя.
Проте останнім часом мене почали тривожити певні речі. Людмила все частіше привозить до мене Артема. Спочатку це були просто кілька днів, потім на тиждень, а тепер він залишається у мене на місяці.
Я не скаржуся – я люблю свого онука і готова зробити все для нього. Ми разом усе робимо, він добра і відповідальна дитина. Але мене турбує причина, через яку він не живе з матір’ю.
Одного разу я вирішила поговорити з Людмилою і дізнатися, що відбувається. Вона довго говорити правди не хотіла, все намагалась зробити вигляд, що то мені здалось.
Та все ж не витримала Люда і правду сказала. Виявляється, рідня її нового чоловіка проти того, щоб Артем жив разом із ними. Вони вважають, що хлопчику краще жити окремо, тим паче, що у Людмили та Ігоря скоро з’явиться їхня спільна дитина.
Мене це обурило до глибини душі. Як можна дозволити такого ставлення до своєї дитини? Я запитала її, чому вона погоджується з цим, але вона лише зітхнула і сказала, що хоче зберегти мир у родині.
Мовляв, Ігор – її шанс на нормальне життя, і вона не хоче знову залишитися сама. Але я не могла прийняти такий аргумент. Як можна ставити власне щастя вище за благополуччя своєї дитини?
Того вечора я довго не могла заснути. У мене в голові крутилися думки про те, що буде далі. Якщо я дозволю цій ситуації залишатися такою, як є, Артем фактично стане сиротою при живій матері. Це неприйнятно. Я вирішила, що повинна діяти.
Наступного ранку я запросила Людмилу на розмову. Ми сіли за стіл, і я прямо сказала їй, що більше не дозволю їй залишати Артема у мене на тривалий час. Я нагадала їй, що вона – мати, і її обов’язок – дбати про свою дитину.
Я поставила умову: або вона забирає Артема назад у сім’ю, і вони разом з Ігорем починають ставитися до нього як до частини родини, або я забираю квартиру назад і вони ідуть шукати інше житло.
Це був мій крайній аргумент, і я не хотіла його використовувати, але я знала, що нічого іншого не залишилося. Людмила виглядала розгубленою. Вона не чекала такого від мене.
Ми довго говорили, і я намагалася донести до неї, що я не проти її нового чоловіка, але я не можу прийняти його умов і дозволити їм зробити Артема чужим у його власній сім’ї. Зрештою, вона сказала, що зрозуміла мене, але їй потрібен час, щоб усе обдумати.
Я знаю, що вона переживає складний період. Вибір між власним щастям і благополуччям дитини – це важке рішення. Але Артем нічим не заслужив такого ставлення.
Мій онук заслуговує на любов і турботу, а не на те, щоб бути зайвим у власній родині на своїй же території. І я зроблю все можливе, навіть, якщо доведеться зіпсувати стосунки із власною донькою.
Сподіваюся, що Людмила зробить правильний вибір і зрозуміє, що сім’я – це не тільки новий чоловік, але й дитина, якій вона залишається Матір’ю попри зміни в особистому житті.
Ну скажіть, хіба ж я не вірно роблю?
Головна картинка ілюстративна.
