– Який ще дівич-вечірка? Що собі вигадала! – у трубці почулося обурене бурмотіння. – Станіслав мав би тобі це заборонити, навіть якби ми не приїжджали. А раз ми з батьком тепер у місті, то ти просто зобов’язана залишитись удома. Сім’я – понад усе!
Почулися короткі гудки. Олеся поклала телефон на стіл і з подивом подивилася на чоловіка, який спокійнісінько сьорбав каву. Той лише знизав плечима:
– Ну що, поговорила з моєю мамою? Тепер можна й до справ. Ми вже пів години прогаяли, а квартира досі не прибрана.
Олеся застигла. Усе начебто просто й зрозуміло: сьогодні приїздять його батьки – Зоя Аркадіївна і Микола Іванович, а вона «чомусь» зібралася на дівич-вечір подруги. Їм це не подобається, тож треба підкоритися. Або йти на принцип.
– Станіславе, але я ж не можу скасувати дівич-вечір! – вигукнула Олеся, ледве стримуючи роздратування. – Ти ж знаєш, усе зав’язано на мені: я організаторка, без мене все розвалиться.
Чоловік підняв погляд від телефона:
– На жаль, доведеться. Батьки будуть у нас уже ввечері. Потрібно готувати вечерю, прибрати квартиру.
– Але чому саме сьогодні? – голос Олесі зрадницьки затремтів. – Моя подруга Марія виходить заміж, я її головна дружка. Ти, мабуть, забув, як вона, допомагала на нашому весіллі? Ти ж сам бачив, скільки вона зробила і за себе, і за твого друга Макса, який взагалі ігнорував свої обов’язки?
Станіслав насупився:
– Не починай. Із подругами ще встигнеш зустрітися. А в мами з батьком саме зараз вільний час – от і приїдуть. Сказали, що хочуть сьогодні, отже, сьогодні. Телефонуй своїй Марії та попереджай, що тебе не буде.
Олеся відчула, як у неї холонуть руки. Невже людина, з якою вона ще пів року тому стояла біля вівтаря і промовляла обітниці кохання, тепер настільки зневажає її почуття й бажання?
– Твої батьки можуть приїхати іншим днем, – спробувала заперечити вона. – А весілля у подруги буває раз у житті!
– Мама вирішила, що приїде сьогодні, – сказав він, – тож не сперечайся. Давай, біжи прибирати.
Олеся подивилася на нього – і ніби вперше побачила зовсім чужу людину: холодну, сувору, байдужу до її мрій і планів. Як він міг так раптово змінитися? Чи, може, він завжди був таким, просто вона не помічала?
– Я не збираюся нічого відміняти, – твердо сказала вона, набравшись сміливості. – Якщо ти хочеш зустрічати батьків і готувати для них вечерю, прошу дуже, але без мене.
Чоловік відірвався від телефона й різко прейшов на підвищені тони:
– Якщо підеш – можеш не повертатися!
Олеся відчула, як наростає образа й бажання плакати. Але вона не плакатиме. Не тепер. Спокійно підійшла до шафи, вийняла легку куртку:
– Що ж раз так. Я забіжу за речами пізніше.
Ще пів року тому все було інакше. Їхнє власне весілля згадувалося Олесі, як чарівна мить: білосніжна сукня, квіти, найрідніші люди поряд.
Головна дружка – Марія – тоді дві ночі поспіль не спала, готуючи декор і програму, адже все мало пройти ідеально. Олеся була найщасливішою нареченою: Станіслав здавався їй ідеальним чоловіком – уважним, турботливим.
Ніхто й подумати не міг, що вже через пів року вона вийде із їхнього дому через непорозуміння зі свекрухою. Хоча. чи у свекрусі справа?
Перші тривожні сигнали з’явилися, коли Зоя Аркадіївна, мама Станіслава, почала телефонувати їй по кілька разів на день. То сусідка бачили, як Олеся в магазині говорила з якимось чоловіком (а це ж двоюрідний брат!), то вона сама побачила фото Олесі у соцмережах, де та була в платті. «Заміжній жінці таке не пасує», – обурювалася свекруха.
Тоді це виглядало веселою дрібничкою. Олеся і сама сміялася з надмірної прискіпливості Зої Аркадіївни: мовляв, з ким не буває?
Але потроху свекруха почала щораз більше “закручувати гайки”. Спочатку через поради, потім через маніпуляції. А Станіслав, як виявилося, старався догодити матері.
Зрештою Олеся помітила, що кожне їхнє обговорення побутових питань завершується словами чоловіка:
— А от мама сказала, мама вважає.
Вона сприймала це як жарт, але зі свекрухою ніколи не жартувала: та говорила все серйозно й вимагала негайної згоди на будь-які свої дії.
Ось і тепер: приїхали вони з батьком у гості, а Олеся мала відмовлятися від давно запланованого дівич-вечора. «Сім’я понад усе» – це гасло Зої Аркадіївни на всі випадки життя.
І все б нічого, якби не той факт, що «сім’єю» вона вважала лише сина й себе, а Олесі відводила роль мовчазної виконавиці вказівок.
Олеся вийшла на вулицю:
– Грець йому, – подумала вона, крокуючи до зупинки. – Невже все це розвалюється так швидко? Але потім згадала: сьогодні день свята для подруги. Головне – не зіпсувати його через власні непорозуміння.
Телефон задзвонив – на екрані висвітилося ім’я Марії.
– Олесю, ти де? Макс щойно подзвонив Станіславу, каже, у вас удома негаразди.
– Усе чудово, – бадьоро відповіла Олеся. – Я зараз їду до ресторану, ми ж там зустрічаємося о третій? Готуйся до сюрпризу – я скільки сил у нього вклала. І не переймайся, у мене все під контролем!
– Справді? – голос Марії звучав недовірливо. – Може, щось відкласти.
– Що ти таке кажеш? Твоє весілля за тиждень, дівич-вечір має відбутися саме сьогодні. Про мої справи поговоримо потім. Куди важливіше, щоб у тебе все було ідеально. До зустрічі!
Олеся вимкнула телефон. Сперечатися з Марією сенсу немає – вона занадто добра, може почати пропонувати перенесення свята, що лише ускладнить усе. Ні, сьогодні буде веселощі й позитив.
Вона не помітила, як ледь не налетіла на перехожого, заглиблена у думки. Кілька тижнів вона організовувала цю вечірку: домовлялася з кондитером про авторський торт, замовляла фотографа, вигадувала конкурси. І тепер через свавілля свекрухи все мало зірватися? Нізащо.
Коли вона прибула до ресторану, був ще лише початок третьої. Дехто з дівчат теж прийшли раніше: допомагали прикрашати зал у ніжно-рожевих тонах, розставляли квіти на столах, носили реквізит для конкурсів.
Олеся швидко перевірила план вечора, ввімкнула музику на фоні й скинула куртку. Душа вимагала працювати, не думаючи про непорозуміння удома.
О пів на четверту вечірка в розпалі: гості зібралися, лунали привітання, сміх, фуршетний стіл ломився від легких закусок, а наречена Марія сяяла від щастя.
Олеся саме займалася першим конкурсом, коли побачила біля входу Станіслава і, звісно ж свою свекруху незрівнянну Зою Аркадіївну.
— От тільки їх мені зараз не вистачало, – подумала Олеся.
Щоб не псувати свята, вона швидко сказала подругам вмикати голоснішу музику і підключила ведучу, аби та відволікала гостей. Сама ж рушила до невеличкого холу.
– Виходьте, – твердо глянула на них. – Поговоримо.
Свекруха одразу заявила:
– Нікуди я не вийду! Ти мала лишатися вдома! Як тобі не соромно? Сім’я! Чуєш? Сім’я важливіша за всі ці посиденьки!
Олеся зітхнула й кивнула охоронцеві, який стояв неподалік:
– У нас корпоратив, тому попрошу не шуміти. Якщо ці люди не заспокояться, проведіть їх до виходу.
Станіслав обурився, але намагався зберегти холодний вигляд:
– Ти забула, що я казав? Якщо підеш, можеш не повертатися. Ну от, ми приїхали подивитися, чи ти ще не надумала повернутися додому.
Зоя Аркадіївна підхопила:
– Мій син повинен був прибирати й готувати самому. Хіба так поводиться дружина?
Олеся ледве стримала себе:
– Ви серйозно? Невже ми в кам’яному віці? Він дорослий чоловік, може й сам приготувати вечерю. Тим більше, це ви захотіли приїхати саме сьогодні. Я не зобов’язана змінювати власні плани.
Свекруха вже почервоніла від обурення:
– Як ти смієш так розмовляти?
Олеся сказала спокійно:
– Досить. Тут свято. Якщо ви не можете поводитися пристойно, доведеться вас попросити піти.
Станіслав розгубився, але спробував урезонити дружину:
– Ти послухалася якихось там подруг, а не чоловіка?
Олеся постояла хвильку, дивлячись на них. Пригадала їхній нещодавній медовий місяць, його обіцянки завжди підтримувати її. І раптом зрозуміла, що перед нею – зовсім чужі люди. І свекруха, і власний чоловік тепер чужі для неї.
– Я зробила вибір, – відповіла вона. – Повертатися не збираюсь. Тепер, якщо хочеш, подавай на розлучення. А зараз, будь ласка, ідіть геть – я мушу продовжувати свято.
Сказавши це, Олеся повернулася спиною й попрямувала назад до зали, де вже звучала гучна музика, і дівчата з реготом готувалися до наступного конкурсу. Охоронець делікатно, але наполегливо «вивів» свекруху й Станіслава з ресторану.
Свято вдалося на славу: наречена Марія світилася від щастя, гості вигадували жарти, а кульмінацією став незвичайний торт із фігурками молодят. Олеся щиро раділа, що її власні негаразди не зіпсували найважливішого дня для подруги.
Вночі, коли все закінчилося, Олеся взяла таксі й поїхала до знайомої, яка погодилася прихистити її на кілька днів. Їй було важко повірити, що все зайшло так далеко, але десь глибоко в душі відчула: так навіть краще.
Із чоловіком, що не бажає рахуватися з її потребами, і свекрухою, яка постійно втручається, сім’ї не побудувати. Уже в ліжку, переглядаючи телефон, вона побачила безліч пропущених дзвінків від Станіслава і кілька уїдливих повідомлень від Зої Аркадіївни.
Олеся зітхнула, видалила їх і вимкнула телефон. Завтра вона зайде за своїми речами й далі житиме без цього контролю тієї дивної «сім’ї».
За тиждень Олеся була на весіллі у Марії. Спостерігаючи, як подруга з сяючими очима виходить заміж, вона зовсім не плакала. Ні, навпаки – відчувала полегшення. Бо тепер її життя належатиме їй самій.
— Не можна служити одночасно двом богам, – подумала вона. – Не можна бути хорошим чоловіком чи дружиною, якщо мама чи тато диктують кожен крок.
Завтра буде новий день. Нове життя. І Олеся зустріне його з високо піднятою головою, впевнена, що незабаром знайде людину, яка цінуватиме її свободу і вибір так само, як і свої власні бажання.
От тільки дуже шкода, що її власний шлюб протримався всього лиш пів року. Її не полишало питання: чого ж вона раніше цього всього не помічала і чи не могла вона хоч якось виправити цю ситуацію?
Головна картинка ілюстративна.
