– Олі вже сказали? – Клавдія Іванівна з досадою відкинула наскрізь мокру хустку і, забувши про пристойність, витерла очі рукавом блузки.
– Ні, мамо, поки не казали. Вона нічого не зрозуміє, тільки засмутиться і заплачe. Павло її спеціально вдома залишив і заборонив із собою брати. Настя пригляне. – Леся витягла з кишені суху, чисту хустку і простягнула матері. – На, візьми. У мене ще є.
– Не подобається мені ця Настя. Уся така тиха, безвідмовна, на все киває та погоджується. У тихому болоті…
– Та годі, мамо. Тобі й Ірина ніколи не подобалася, а Павло з нею щасливий був. Настя ж просто сусідка. Скільки вона Павлові з Ірою й Оленкою допомагала останній рік, нам соромно мало б бути…
– Не кажи дурниць. Я не могла доглядати за нею – здоров’я не дозволяло, а тобі куди було на такому терміні? Вона змогла – от і допомагала. Спасибі їй і досить про це.
Леся знизала плечима і замовкла. Знайшли тему…
Похмуре осіннє небо опустилося так низько, що здавалося, ось-ось впаде на землю, поливаючи холодним дощем стрічки, поодинокі квіти в руках тих, хто проводжав, та схилені голови. Усе навколо ніби розчинялося в білій імлі, від якої хотілося тікати, не розбираючи дороги, не помічаючи ані бруду, ані сльоти.
Леся тривожно глянула на брата. Здавалося, він тримається. Після їхньої вчорашньої розмови на кухні вона боялася, що буде гірше. Тоді Павло, не соромлячись, дав волю емоціям, аж поки не вичерпалися і Леся не обійняла його, гладячи по плечах і голові, як у дитинстві, коли маленький Павлусь прибігав до старшої сестри, знаючи напевно, що вона зрозуміє і втішить.
– Досить, Павле. Все. Нічого вже не виправити й не змінити. А тобі є заради кого жити. Ірина б не пробачила, якби ти зараз замкнувся в собі й кинув її дитину. Вона все віддала, щоб Оленка народилася, тому не смій! Чуєш мене?
Павло лише міцніше обійняв сестру. Усередині він погоджувався, але прийняти не мігю
Ірина з’явилася в його житті, як несподіваний подарунок, який мрієш отримати, але й гадки не маєш, яким він повинен бути насправді.
Він тинявся тоді по Львову, вибравшись на тиждень до літньої тітки, перш ніж піти в черговий рейс. Музеї, мости, палаци… Це місто завжди захоплювало його, одночасно тішачи і лякаючи. Стільки всього сталося тут, на цих вулицях, у цих будинках… Стільки відомих і зовсім невідомих людей прожили тут своє життя, залишивши слід або зникнувши в небутті, не довівши нікому нічого. Таких, як він…
Стоячи на площі, він раптом побачив поруч дівчину, яка так само, як і він, уважно й відсторонено дивилася на темну воду, замислившись про щось своє. Вона раптом усміхнулася, повернулася до нього і запитала:
– Теж думаєш, скільки людей тут жили так само, як і ми?
Так вони й познайомилися. Півтора роки переписок і зустрічей. І ось вони вже одружені, а ще через рік лікарі озвучують невтішні новини… Дітей у них не буде. Ірина пішла напролом, пройшла всі кола обстежень, оглядів знову й знову чула, що не слід шукати там, де неможливо знайти.
Через десять років вона змирилася, вже нічого не сподіваючись, і почала думати про дитину з дитячого будинку. Може, хоч маленький буде щасливий і коханий. Павло погодився. Не те, щоб він боявся чужої дитини, просто розумів, що Ірина, зі своїми високими вимогами і розбитими мріями, можливо, не зможе стати тою матір’ю, якою хотіла.
Доля розпорядилася інакше. Вирішивши поїхати у відпустку удвох, вони повернулися вже втрьох. Ірина не могла повірити, боялася навіть радіти, заборонивши Павлу повідомляти матері і сестрі до певного часу. Оленка народилася у день їхньої річниці знайомства.
Ірина тулила доньку, обережно спускаючись по сходах, Павло тримав її під руку, відмовляючись брати на руки крихітну Оленку.
– А раптом я щось не так зроблю? Дай звикнути, добре?
Хто ж знав, що звикати йому доведеться майже миттєво, коли всі турботи про малечу ляжуть на його плечі. Два місяці після появи Оленки Ірина змогла піклуватися про дочку так, як мріяла. А потім огляд і… Половина року боротьби, але усі старання не змінили ситуацію.
Вони вже жили у Львові у своїй квартирі. Хоч маленькій і далеко від центру, це була їхня мрія. Першою, хто познайомився з ними на новому місці, була Настя. Ровесниця Ірини, вони швидко знайшли спільну мову, незважаючи на різницю в оточенні та вихованні. Там, де Ірина думала, Настя діяла. Народжена в селі, з дитинства звикла працювати, вона не шукала засобів вирішення проблем – вона їх створювала.
Зі своєю здатністю до поєднання кольорів, яку передала їй бабуся-рукодільниця, Настя миттєво підкорила серце всієї костюмерної майстерні Оперного театру. Саме завдяки театру вони з Іриною і подружилися. Настя вважала: не можна робити костюми наосліп, потрібно розбиратися. Вона переглядала всі постановки, знаходила інформацію про спектаклі. Вечорами, коли Павло у рейсі, над папками і альбомами сиділи вже дві голови. Ірина знала більше, Настя уважно слухала.
Саме Настя першою помітила, що з Іриною щось не так.
– Голова болить…
Фразу чула все частіше. Врешті Настя сказала Павлу. Потім брала на себе догляд за Оленкою, поки він возив дружину на огляди, а потім і за Іриною.
– Настя, я не знаю, як тобі дякувати…
– Не треба, Паша. Скільки Іриночка мені допомогла… Тепер моя черга.
Коли пройшло трохи час, саме Настя вручила Павлу Оленку, змусивши його взяти її на руки.
– Допомагати буду, а от бути батьком – твоє. Кашу я зварила. Розберешся. Ввечері зайду.
Так вони й справлялися. Павло – у рейсі, Оленка – у Насті, звикала гратися клаптиками, які Настя давала, випробовувала текстури.
Леся намагалася забрати племінницю до себе, але Павло відмовився:
– Справляємося.
Сестра, спостерігаючи за братом, усміхнулася і більше не заводила про це розмови, очікуючи, коли він сам зрозуміє те, що вона помітила, прогулюючись у парку, коли Павло взяв Оленку у Насті.
Світ Оленки, теплий і затишний, змінився, коли їй виповнилося десять. Сусідка Лідія Василівна, яку Настя не любила, перехопила її біля під’їзду, гладячи по голові:
– Бідна сирітка! За що ж тобі така доля? Настя не любить тебе і здасть у дитячий будинок.
– Що ви таке кажете? – Оленка відскочила, спіткнувшись, і впала на сходинку, забруднивши плаття, яке Настя прала вчора.
– Чужа тітка ніколи не полюбить дитину, як мати… – продовжувала Лідія Василівна, але Оленка заткнула вуха і закричала.
Коти й сусідські мами насторожилися.
– Оленочко, що таке?
– Не чіпай мене! – шепотіла Оленка, посуваючи сусідку сусідку з дороги.
Настя обійняла її, притисла до себе.
– Оленко, сонечко! Ходімо додому!
Всю ніч Настя сиділа біля ліжка дитини, яка крутилася вві сні.
Вранці дівчинка заспокоїлася, Настя випила міцної кави, рідко дозволяючи собі цей напій.
Оленка була схожа на Ірину, гостро сприймала все до серця. Настя провела її до школи, вирішивши, що у звичній обстановці з подружками страх не повториться.
Лідія Василівна, намагалася ще раз зустріти Настю, але відчула холод й суворо мовчки пройшла повз, ніби не помічаючи. Ніхто з сусідів більше не вітався з Лідією Василівною після інциденту з Оленкою.
Оленка росла, радувала Настю й Павла успіхами. Вирішила стати лікарем, наполегливо йшла до мети. Настя шукала репетиторів, брала замовлення, шила по ночах, щоб оплатити курси, раділа більше за саму Оленку, коли та вступила.
На другому курсі Оленка зустріла майбутнього чоловіка Андрія. Настя й Павло прийняли його як рідного.
Коли Оленка вийшла заміж у весільній сукні, Настя плакала, а потім, коли взяла на руки їхнього сина Сашу. Через півроку Саша захворів, Оленка не спала добу біля нього. Настя тихо ходила кімнатою, колихаючи дитину, щоб не розбудити маму.
– Мамо… мамочко… – шепотіла Оленка.
– Що, рідна? – Настя замерла.
– Дякую… і прости мене…
– За що, Оленко?
– Ти знаєш.
– Нічого мені тобі прощати, доню. – Настя поцілувала лоб малюка й усміхнулася. – Температура спала. Хочеш чаю?
– Хочу! – Оленка взяла сина, прижала до себе, другою рукою погладила Настю. – Дякую…
