fbpx

Не розумію, коли люди кажуть, що ніхто нікому нічого не винен. Це взагалі як? Ти живеш з людиною, користуєшся її добротою, часом, всім іншим, а потім собі йдеш далі, бо нікому нічого не винен?

В моєму нелегкому шлюбі мені здавалося, що ми з чоловіком якось тримаємо це все в рамках: я готова бути з ним, підтримувати його, а він готовий за це турбуватися про наше спільне майбутнє.

Справа в тому, що чоловік не міг мати дітей.  Тоді я постала перед вибором – мати дитину чи мати щасливе сімейне життя.

Я вибрала друге, я вибрала Максима, бо дуже його любила. Мені здавалося, що час все розставить на свої місця.

Спочатку так і було, чоловік був вдячний мені за те, що я поруч і не дорікаю йому. Моя зарплата лишалася мені, але ми могли й на відпочинок по кілька разів на рік їздити і ні в чом собі не відмовляти в одязі, техніці, їжі.

Просто ідеальна пара, адже ми леліяли один одного, він купував мені часто квіти, я робила йому масаж. Чудові були часи.

Роки просто летіли і ось напередодні мені вже сорок і ми вирішуємо чи святкувати цю дату чи ні, бо ж ніхто наче не святкує.

Читайте також: Не знаю чи то так співпало, чи то мене Божа рука привела тоді до мами, але всі подальші події були чудом для всіх. Звичайно, що я не зізналася нікому, що виклала таку суму, бо ніхто з рідних мене б не зрозумів, тим паче, що все у них на очах відбувалося

Вже мені й поза сорок і якось ми сидимо на дачі і чоловік почав розмову про те, щоб ми таки подумали про малюка.

Зізнаюся, що я могла годинами сидіти на дитячому майданчику і милуватися чужими дітьми, могла ходити по магазинах дитячого одягу і торкатися до одягу, брати в руки малесенькі черевички. Тому пропозиція чоловіка видалася більше, ніж доречною.

Тим більше, якби це вдалося, то я навіки б закрила рот свекрусі, яка й досі не знала, що проблема не в мені.

– Не кажи тільки мамі, – просив мене Максим і я так і робила.

Максим був маминим синочком і найбільше не хотів маму розчарувати хоч у чомусь.

Адже мама мала хвалитися перед подругами, що от Максимчик і квартиру велику купив, і будинок збудував за містом, і машину купив невістці.

– А невістка моя ні на що не здатна. Елементарне не може зробити, що для жінки природно.

І отак ми жили двадцять років, поки виявилося, що вже нічого не допоможе і ми ніколи не матимемо дітей.

Чоловік змінився просто до невпізнання, не хотів ні про що говорити, нікуди ходити.

– Максиме, давай собачку заведемо, – просила його я, начитавшись модних порад.

– Собачку??? Я дитину хочу, а ти мені собачку? Ось такої ти про мене думки? Отак ти мене оцінила – гуляй з собакою, раз дітей не маєш?

Марно було пояснювати, що я не це мала на увазі. А потім він почав приходити додому дуже щасливий, а потім і перестав приходити додому.

– Я йду від тебе, Оль, але ти тільки мене зрозумій правильно. Я зустрів жінку і у неї син, він такий чудесний. І ми просто не можемо жити один без одного!

Я сіла. Я встала. Я бігала по будинку і не могла повірити, що це зі мною, що після стількох років віри і правди, зі мною не хочуть і собаку вигулювати, а з чужою жінкою хочуть ростити чужого сина.

Я вирішила, що не залишу йому нічого з того, що ми разом нажили.  Свекруха всім розказувала, що я за кожну ложку трималася і вона була права, я так і робила.

Мені хотілося розірвати на дві рівні частини і ложку, і ковдру, і дім. Щоб нікому.

– Яка ти меркантильна, – казала вона мені в залі суду.

– За все треба платити, – казала на те їй я, – За щастя своє і за нещастя іншого. А ви думали, як воно буде? Я хвіст підібгаю і до мами? Е, ні!

Тепер я в новій квартирі, взяла пса з притулку і вигулюю його сама.

Невже так буде до кінця?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page