В моєму нелегкому шлюбі мені здавалося, що ми з чоловіком якось тримаємо це все в рамках: я готова бути з ним, підтримувати його, а він готовий за це турбуватися про наше спільне майбутнє.
Справа в тому, що чоловік не міг мати дітей. Тоді я постала перед вибором – мати дитину чи мати щасливе сімейне життя.
Я вибрала друге, я вибрала Максима, бо дуже його любила. Мені здавалося, що час все розставить на свої місця.
Спочатку так і було, чоловік був вдячний мені за те, що я поруч і не дорікаю йому. Моя зарплата лишалася мені, але ми могли й на відпочинок по кілька разів на рік їздити і ні в чом собі не відмовляти в одязі, техніці, їжі.
Просто ідеальна пара, адже ми леліяли один одного, він купував мені часто квіти, я робила йому масаж. Чудові були часи.
Роки просто летіли і ось напередодні мені вже сорок і ми вирішуємо чи святкувати цю дату чи ні, бо ж ніхто наче не святкує.
Вже мені й поза сорок і якось ми сидимо на дачі і чоловік почав розмову про те, щоб ми таки подумали про малюка.
Зізнаюся, що я могла годинами сидіти на дитячому майданчику і милуватися чужими дітьми, могла ходити по магазинах дитячого одягу і торкатися до одягу, брати в руки малесенькі черевички. Тому пропозиція чоловіка видалася більше, ніж доречною.
Тим більше, якби це вдалося, то я навіки б закрила рот свекрусі, яка й досі не знала, що проблема не в мені.
– Не кажи тільки мамі, – просив мене Максим і я так і робила.
Максим був маминим синочком і найбільше не хотів маму розчарувати хоч у чомусь.
Адже мама мала хвалитися перед подругами, що от Максимчик і квартиру велику купив, і будинок збудував за містом, і машину купив невістці.
– А невістка моя ні на що не здатна. Елементарне не може зробити, що для жінки природно.
І отак ми жили двадцять років, поки виявилося, що вже нічого не допоможе і ми ніколи не матимемо дітей.
Чоловік змінився просто до невпізнання, не хотів ні про що говорити, нікуди ходити.
– Максиме, давай собачку заведемо, – просила його я, начитавшись модних порад.
– Собачку??? Я дитину хочу, а ти мені собачку? Ось такої ти про мене думки? Отак ти мене оцінила – гуляй з собакою, раз дітей не маєш?
Марно було пояснювати, що я не це мала на увазі. А потім він почав приходити додому дуже щасливий, а потім і перестав приходити додому.
– Я йду від тебе, Оль, але ти тільки мене зрозумій правильно. Я зустрів жінку і у неї син, він такий чудесний. І ми просто не можемо жити один без одного!
Я сіла. Я встала. Я бігала по будинку і не могла повірити, що це зі мною, що після стількох років віри і правди, зі мною не хочуть і собаку вигулювати, а з чужою жінкою хочуть ростити чужого сина.
Я вирішила, що не залишу йому нічого з того, що ми разом нажили. Свекруха всім розказувала, що я за кожну ложку трималася і вона була права, я так і робила.
Мені хотілося розірвати на дві рівні частини і ложку, і ковдру, і дім. Щоб нікому.
– Яка ти меркантильна, – казала вона мені в залі суду.
– За все треба платити, – казала на те їй я, – За щастя своє і за нещастя іншого. А ви думали, як воно буде? Я хвіст підібгаю і до мами? Е, ні!
Тепер я в новій квартирі, взяла пса з притулку і вигулюю його сама.
Невже так буде до кінця?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
