fbpx

Не знаю чи то так співпало, чи то мене Божа рука привела тоді до мами, але всі подальші події були чудом для всіх. Звичайно, що я не зізналася нікому, що виклала таку суму, бо ніхто з рідних мене б не зрозумів, тим паче, що все у них на очах відбувалося

Але я хотіла подякувати Петрові, бо без нього все було б не таким у моєму житті. Подякувати своєму першому чоловікові.

Я була звичайною сільською дівчиною, з мріями про сім’ю, як про єдиний правильний шлях для жінки.

Освіту я хоч і мала, але була певна, що ні дня не працюватиму, а буду дітей глядіти та господаркою займатися. Себе за власним домом, власним селом я не бачила.

Це тут я була гарна та гожа, мене на руках хлопці носили, а в місті на мене ніхто й не глянув, хоч як моя мама старалася аби я була гарно вдягнена, щоб на мене міський хлопець увагу звернув.

Я любила Петра і дуже зраділа, коли він звернув на мене увагу. Справили нам весілля і пішла я жити до нього. Свекруха була жінкою доброю, я не мала з нею проблем.

Все було так, як я собі уявляла – Петро їздив на заробітки, а я вдома була. Так тривало три роки, а у нас дітей нема.

Вже й свекруха перестала до мене добре ставитися, вже мамі моїй каже, що підсунули її синочкові браковане. А ще через рік прийшов Петро і каже, що любить іншу жінку, шалено, тому я маю піти.

Як згадаю тоді, що я його просила, що я його молила… Кам’яне серце б тоді тріснуло, але не його. Думала, що кінець моєму життю.

Батьки не розуміли і втішали, що в двадцять сім років я ще можу мати все, але для мене більше нікого не існувало, лише він.

Мама мене тоді до своєї куми відправила за кордон, щоб я там працювала і відволікалася від думок. Така була смішна, наче я могла забути Петра.

Йшов час, тяжка робота відволікала, бо ввечері хотілося поїсти і впасти на ліжко, бо зранку знову на роботу.
Коли було геть тяжко, то я міняла роботу, далі міняла країну, на трохи заспокоювалася, а потім знову минуле про себе нагадувало спільними знайомими чи якимись чутками.

Я тоді вирішила поїхати до Канади, щоб вже остаточно нічого не чути і не знати, як там Петро живе.

Мені пощастило познайомитися з вихідцями з України, які підказали і роботу хорошу і житло дешеве.

Почала я працювати і наче нова я людина – і усміхаюся, і небо мені блакитне, вода мені синя, а трава зелена, сонце осяйне.
Далі я познайомилася з Марком, вийшла за нього заміж і у нас з’явився сенс мого життя – діти… Так, в тридцять три роки я вперше стала мамою.

На той час це вже було пізно, але я змогла.

І далі Бог нас наче поблагословив – бізнес у Марка пішов вгору, діти були здоровенькі і я вийшла вже працювати на чоловіка. Ми купували, то більшу хату, то кращу машину, діти виросли.

Я вже відсилала гроші батькам і могла слухати про все на світі, а не лише про Петра.

Я була щаслива.

Не раз я кликала до себе батьків, але вони не хотіли їхати, але тепер мені довелося приїхати, бо батьки стали геть немічні, а я хотіла застати їх живими.

Поки я гостювала вдома по селу пішла чутка, що Петрова дружина потребує коштів на лікування, а їх у нього нема.

Я вийшла пройтися селом і побачила згорблену спину чоловіка – то був він… Але я нічого до нього тне відчула, окрім жалю.

Якби мені в житті важко не було, але це були кроки до мого щастя, до мого Марка, до моїх дітей.
Чи було б все це з Петром – ніколи.

Це була така чітка думка, яка розслабила мені кожен м’яз і я вже не роздумувала. Для мене це не були гроші.
Батькам я нічого не сказала, бо вони б не зрозуміли, адже за їхніми мірками, то цілий статок, що порівняно з цим якесь життя сільської жінки.

Але Петрові я написала і подякувала за те, що тоді вибрав кохання, значить, воно було щире.

Чи ви б так вчинили на моєму місці?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота.

You cannot copy content of this page