fbpx

Не сподівалася я куму побачити через стільки років, а як Степан відреагував – вже сама бачу раз проти ночі до мене до хати прибилася

Вже сама бачу раз проти ночі до мене до хати прибилася!

– Звичайно, що болить її серце, але що вже поробиш – і нього інша родина, а ти ж сама того хотіла, – кажу я Ларисі.

Все розуміє, але що з того – все могло б бути по-іншому, якби вона не хотіла якогось кохання. От тепер має – хай черпає двома руками.

Та подія на наше невелике село навела такого шуму, що стала вже притчею.

Дуже була гарна пара Степана та Лариси, не одна з нас на весіллі їхньому плакала, бо про молодого мріяла. А дістався він Ларисі.

Ми знали Ларису добре і знали те, що вона дівчина балувана та собі на умі. Хотіла завжди чогось такого неймовірного, бо вона, бачте, гарна.

Ми теж були гарні, але знали, що нас чекає в майбутньому – родина, діти, господарка.

– Я в місто заміж хочу, щоб життя весело жити, а не коровам хвости крутити!, – не раз говорила вона.

Чому ж вона вийшла заміж за Степана – от це нас мучило. Чи то вона вирішила всім нам показати, що найкращого хлопця собі забере, чи вже була при надії. Не відомо.

Але жили вони собі в Степана, батьки якраз тоді хату до ладу привели і молодята жили собі окремо вдвох. Це було ще однією причиною нашої заздрості – ми теж хотіли мати власну хату, а не йти в невістки.

Пізніше ми говорили, що це все сталося через те, що Лариса одне за одним привела на світ дітей. Зараз вже всі кажуть, що є таке явище як депpесія, а для жінок з малими дітьми й поготів.

Те, що їй було нудно з малими дітьми, це зрозуміло, але кожна з цим справляється по-своєму.

Лариса справилася отак.

Вона ввесь час скаржилася Степанові, що тяжко їй з дітьми, але ніхто з сусідів не бачив аби вона бралася за господарку. Ранок з коровою Степан зробить, і обід прийде її мати, а ввечері знову Степан все обходить, бо

Лариса не буде йти від стайні до дітей.

І отак вона собі жила, з усіх боків пещена та леліяна, але їй вже цього не хотілося.

Де вона познайомилася з тим чоловіком – не відомо. Може, як йшла в магазин і там ті далекобійники стояли, але точно, що знала вона того чоловіка тиждень від сили, поки вони у нас грузилися.

А далі сталося неймовірне – вона зникла! Зібрала свої речі, гроші, прикраси і здиміла, залишивши дітей на Степана.

Якби не записка, то Степан би її розшукував. А так вона написала, що їде геть з коханням всього свого життя.

– Яка я тоді була легковажна, – розповідає тепер Лариса, – Хотіла просто вирватися з цього села, з цих постійних дитячих плачів, вимог, пелюшок. А він так на мене дивився, що я почувалася якоюсь кінозіркою.

Він погляду від мене відвести не міг

Але таки зміг відвезти, бо дуже швидко він свій рейс продовжив, а її залишив в місті. Мовляв, ти мене тут чекай і я повернуся.

Пройшов місяць, другий, третій, а від нього ні слуху, ні духу. Тоді не було мобільних і вона ввесь час питала в гуртожитку на вахті чи їй ніхто не дзвонив.

Не дзвонив і донині.

Тоді Лариса ще вірила, що коханий повернеться, адже це було таке яскраве та сильне почуття. Залишилася працювати в цьому місті і чекати на нього.

Звичайно, що знімала переживання стаканами і не планувала спинятися.

Молодість пролетіла, здоров’я почало підводити і згадала Лариса, що може б вернулася до рідного дому, може там вона буде потрібною.

Тому й приїхала поночі, щоб ніхто її не впізнав. Постукала в двері, а там вже нова ґаздиня. Степан подивився на неї та сказав:

– Йди туди, де була всі ці роки.

І ось ця колись дуже вродлива жінка сидить у мене на кухні і кається. Але ж я їй не можу гріхи простити, думаю, що й Степан не планує, а діти?

Що тут скажеш – хочеш від життя якнайбільше, летиш до цього, а потім, виявляється, що світло в вікні – ось все, чого ти хочеш побачити в цьому житті і хочеш навіки залишитися.

Що мені їй сказати – я не знаю. Втішати?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page