Не таких свят я очікувала, не заради такого “привіт” їхала за тисячі кілометрів. Вирішила, що як не Новий рік, то хоч Різдво зустрінемо разом, тож зібралась, узяла гостинців, і рушила до сина. Раз сам із родиною не приїхав. Повернулась я того ж дня і додому.
Коли мені розповідали подруги в Неаполі про свої складні стосунки у сім’ї і про те, як змінились діти відколи ті на заробітки поїхали, я щиро дивувалась, адже не розуміла, як то вони виховували їх. Я ж у родині своїй такого не помічала і не знала. Мені і син і невістка були вдячні і горнулись до мене обоє.
Нашого сина ми із чоловіком дуже любили, адже він був довгоочікуваним і справжнім подарунком долі. Ріс Матвій наш справжнім мужчиною і ми пишались ним дуже. В навчанні був одним із найкращих, мав хист до іноземних мов, тож планував іти навчатись до лінгвістичного.
Майбутнє наше було і райдужним і розпланованим, та все змінила одна морозна ніч. Чоловік мій не впорався з авто на слизькій дорозі і лишились ми із Матвієм удвох на цьому світі.
Ще перші роки я трималась, і ми якось із сином жили, хоч і важко нам було, адже до того сім’ю утримував мій чоловік, а моя зарплатня була чисто символічною. Я змінила роботу, я взяла підробіток, але навіть так ми ледь витягували. А попереду інститут.
Хотіла я того, чи ні, а поїхала на заробітки в Італію. Добре, що там уже багато років була сестра моя двоюрідна, то я в неї і спинилась перший час, з нею і мову вчила і роботу шукала завдяки їй.
Восьмий рік я на заробітках. Син уже й навчання скінчив, уже й оженитись устиг. Невістка дитина дуже добра і привітна. Мені вона стала донечко, саме так і кличу. Тож я була спокійна і за сина і за нашу сім’ю.
А це, вирішили ми зі сватами узяти квартиру для молодих. Але як “зі сватами”, вони обоє вчителі, тож очікувати великої помочі не доводиться. Вирішено було, що невістка виходить на роботу і вони із мамою по черзі сидять із онучкою моєю. Все для того, аби швидше виплатити те житло і щоби кожен міг внести посильну допомогу. Основна ж сума лягала на мої плечі.
Рік діти робили ремонт, купували усе необхідне і ось нарешті вже заїхали у власне житло, якраз до Різдвяних свят. Я ж спеціально на той період узяла відпустку, думала відзначимо усі разом, родиною у новій квартирі.
Однак, замість запрошення я почула привітання від сина з самого ранку 31-го. Я кинула, що у них планувала зустріти рік новий, а той лиш посміявся і пояснив. що вже давно мають плани. Тож на Різдво я зібралась і вже без запрошення поїхала до дітей, раз самі не приїхали до мене.
— Ой, мамо? – зустрів мене син якось розгублено. – Ти теж приїхала? А, ну то заходь. Ми тут із друзями – протягнув непевно.
Квартира була наповнена людьми, а стіл був заставлений наїдками:
— Ми тут ніби як новосілля відзначаємо зі своїми. – пояснила мені невістка.
Мене вразив і стіл багатий і те, що на те свято навіть і не подумали вони мене запросити, чи хоча б розповісти про нього. Посиділа я годинку і зібралась додому. Ніхто мене не спиняв, до дверей лиш син провів.
Минуло вже багато часу, а мені і досі у вухах слова невістки “зі своїми”. Виходить, що я як людина, яка вже третину вартості того житла виплатила не своя?
Подруга сміється і каже, що я вигадую. Мовляв, вони молоді і мають право на особисте життя і особистий простір. Все так, але чому ж такий осад на душі?
А може то я собі навигадувала і нічого такого у вчинку сина немає?
Головна картинка ілюстративна.
