fbpx
Історії з життя
Не встигла відійти від сестриного частування, то донька з подарунком підсобила!

Бо всім дуже хочеться здорового харчування. До ста років жити планують чи що?

Ще молоді люди – хай буде. Я згідна, але старшій людині, як мені, дарувати мультиварку?

Та, коли вони мені отой телефон, що пальцями совати треба купили, то я їх вже так сварила, що не дай боже. Та я собі і капала і під язик ставила з тим телефоном і якби не знала скільки грошей воно коштує – то вже би був на вулиці!

Я по-людськи кажу, мені треба аби кнопки були великі, бо пальці вже загрубли і не попадає натискати. І що діточки? Купили таку таблицю, як люстерко!

– Будемо вас бачити по екрану, – отак сказали.

– Та нащо мені аби ви мене бачили? Як я не вмію отим совати туди-сюди? Вже мені віддали мій старий телефон аби вас тут не газувала!

Зять зразу скривився та й каже:

– А ви знаєте скільки воно коштує? Чотири ваші пенсії, як мінімум!

– Я чотири?, – отут мені й треба було капати та під язик, – Таке барахло і ви стільки грошей за нього відвалили? Та є в цій родині хтось розумний чи всі з торбами по світу підете?

Образилися і до мене не приїжджали. А що я такого поганого сказала? Не розумію.

А недавно поїхала до сестри в гості. Вона від мене на вісім років молодша, а думає, що вона ще юна дівчинка: буклі крутить, нігті малює, очі підводить…

– Люся, ти як той гриб поморщена, ти хоч себе з боку бачиш? А що твій Ілько каже?

– Мій Ілько мене ще й ревнує аби ти знала!

– Ой, ой…

І тут вгощає мене борщем та прихвалює:

– Я просто покидала всі продукти в каструлю і все! Ніякого тобі клопоту з зажарками та тупцюванням, просто все кинула, на кришечці мені показує температуру. То все готується на корисній парі, вся користь від продуктів зберігається, – жебонить вона мені та припрошує.

Далі я вже не чула, що там за чудо матеріали і яке в кого дно, бо борщ – то якесь було вариво, а не борщ.

– Бо ти звикла їсти неправильно приготовлений борщ! А цей ще й корисний! Отак все життя неправильно харчуєшся, а потім вилазить всяке!

– Як я ще на старості смачно їсти не буду – то коту під хвіт отаке їсти та до ста років жити!

– Що ти розумієш? Чекай – ще мене проситимеш аби я тобі таку каструлю подарувала.

– Та задурно не хочу!

– Задурно? Та я її зі знижкою на акції взяла за 600 доларів!

Тут я мусила знову і капати і під язик… Господи, така грошва у людей є, а розпорядитися розумно не можуть.

– Люся, як ти не мала, куди гроші викинути, то чого ж ти сестрі не дала? Та мені в кожному куті грошей треба – чи підлатати, чи перекрити, чи полагодити…

– Варваро, ти таки темна людина!

– А най тобі!

Поїхала я геть, бо таке мене просто вибиває з колії.

А тепер вже діти доводять! Купили мені мультиварку! Та так мені то дарують, ніби не знати що. А ядавай випитувати отак здалеку, як тим користуватися.

– Та засипаєте чи гречку, чи все на суп і отут на кнопочку вибираєте… і воно саме варить.

– Ах ви ж, – кажу, – ви не мали де доляри викинути? Та мені он хлів треба перекрити, а ви туда ж! та як я буду отим варити, як світло відключають, га?

– Будете тоді, як включать, – виправдовується донька.

– А газ я стільки грошей нащо проводила?

– Та ви ж щозими стогнете, що вам газу багато йде. От вам і альтернатива!, – не витримав зять.

Ну що з темними говорити? Ти їм одне, а вони тобі інше. Я їй відправила геть з тою варкою, сиджу і капаю та під язик.

Це людство піде світом, я вам кажу. Без електрики нікого ні бачити, ні зварити не може… Якби вони колись жили, як ми?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page