Не встигла я двері закрити, як почула таке від свекрухи, що мало не впала. Я ж була певна, що вона вдячна мені за турботу. І на таких ватяних ногах я доповзла додому, не знала чи й казати чоловікові, що почула, бо вже й самій було ні так, ні сяк. А далі ноги самі встали і понесли мене на вокзал і опинилася я аж в іншій країні аби не говорили про мене люди, подумала, що й так балакають, то вже хай по ділу.
Я спочатку думала, що свекруха таке каже, бо не може й досі, через двадцять років шлюбу, простити, що син на мені женився. Я не встигла її перебрати та з кімнати вийти, як вона вже до куми по телефону:
“Так, Галю, вже пішла й десяти хвилин не побула, перевернула так-сяк і все, чи їла, чи пила – не питає. Та яка добра невістка? Казала синові на ній не женитися”.
Мене немов крижана вода облила. Це ж я проводжу тут цілу суботу, прибираючи, перучи, готуючи на весь тиждень! Я забігаю щодня після роботи, щоб принести свіжу їжу та проконтролювати ліки. Ми ж наймаємо доглядальницю, оплачуючи її послуги, щоб мамі було комфортно, коли нас немає! То для неї це не догляд?
Звичайно, я беру гроші в її доньки, щоб оплатити частину роботи домробітниці, а як інакше – все ж таки це спільна відповідальність. Але ж я тут щодня, а не вона. Все це для неї – “так-сяк”? Сльози душили мене, коли я спускалася сходами. Як же боляче від цієї невдячності. Скільки ще я зможу це витримати?
Я зайшла до нашої з Сергієм квартири, не вмикаючи світла. Впала на диван, притуливши долоні до обличчя, і дала волю емоціям. Рік я бігаю між роботою, свекрухою і домом. Сто разів просили її переїхати до нас, щоб мені легше було, але ні, вона свою квартиру на іншому кінці міста не покине.
Сергій… Він, звичайно, дякує, обіймає, каже, що я свята. Але його «свята» не звільняє його від власної матері.
Зовиця передає гроші і командує, тепер розумію чому, адже з такими характеристиками від матері ще й не так будеш говорити.
Так, вона бурчала щоразу, як я приходила, то їжа дієтична не смачна, то пульт впав, то сонце в очі світить, то ще сотня причин аби бути мною невдоволеною. Я сто разів казала собі, що більше не можу і не піду.
Але наступного дня йшла, бо переживала чи вона не впала, чи ліки всі випила, чи подушки добре під спиною…
Навіть, після дзвінка зовиці, я все ще не розуміла про що вона.
Галина вже двадцять років живе в Італії і раз на місяць надсилає переказ, вважаючи свій обов’язок виконаним. Сергій підняв слухавку, і одразу ж його обличчя стало білим. Голос Галини був такий гучний, що я чула його навіть з кухні.
«Що ти там мені м’ямлиш, Сергію?! Не сміши мене! Вона просто використовує матір, щоб тягнути з нас гроші! Гроші на доглядальницю, яка з’являється двічі на тиждень! Ти думаєш, мені сусіди не дзвонять? Думаєш, мені не доповідають?» – верещала Галина, не даючи братові вставити й слова.
Я вийшла з кухні й застигла в дверях.
«Там Люда з п’ятого поверху мені все розповіла! Що твоя Галя, – вона спеціально наголосила на моєму імені з огидою, – прибігає на п’ять хвилин, залишає контейнер і втікає! П’ять хвилин! А я плачу їй, щоб вона доглядала! Я за це плачу!
Сусіди кажуть, що мати сидить сама, майже не спілкується, і постійно плаче, що невістка її доглядає гірше, ніж держава! Ти розумієш, що це стаття?!»
Сергій намагався її перебити, його щоки почервоніли. Він був блідий від страху й сорому.
«Галю, сестро, заспокойся! Вона там цілу суботу! Цілу! Вона миє, прибирає… А щодня вона їй свіже приносить! А доглядальниця…»
«Доглядальниця – на мої гроші! А те, що вона приносить, так це її прямий обов’язок! Це її чоловік, мій брат! І невістка, яку мати попереджала не брати! Я подам на вас до суду, Сергію! Я доб’юся опікунства і тебе з твою ‘святою’ дружиною на поріг до мами не пущу! Всі ці твої виправдання, ці твої “цілу суботу” – це ніщо, бо Люда мені сказала, що вчора вона бачила, як Галя буквально втекла від мами! Усе! Я даю тобі тиждень, щоб ти сам почав доглядати за матір’ю, як належить! Інакше – адвокат!»
Сергій опустив слухавку і повільно обернувся до мене. Його очі були наповнені сумішшю провини, втоми й якогось безпорадного відчаю.
«Ти чула?» – лише видихнув він.
«Я чула. Я чула, що я – злодійка, недбала невістка, що я погана людина, і що за мої п’ять хвилин, у які я втискаю весь догляд, мені світить суд», – мій голос був моторошно спокійним. – «І я чула, що ти мені не віриш. Тому що ти не сказав їй: ‘Вона робить більше, ніж ти, Галю, яка раз на місяць переказує кошти!’ Ти сказав: ‘Вона там цілу суботу!’ Наче це виправдання, а не факт».
Сергій підійшов до мене, простягнув руки, але я відсахнулася.
«Кохана, я… я вірю тобі! Але ж ти знаєш мою сестру! Вона не слухає! Вона ніколи не слухає! А Люда з п’ятого поверху… вона просто хоче насолити мамі, вони сто років ворогують. Просто… не звертай уваги. Я тепер буду частіше заходити».
«Ти тепер будеш частіше заходити?» – я повторила, смакуючи гіркоту фрази. – «Ти будеш частіше заходити. А я? Ким я буду в очах інших?».
І ось після такої розмови я знову пішла до його матері, й слова не сказавши, що телефонувала Галя. Я була у неї весь день суботи, прибирала і купала її, адже вона не дає це робити доглядальниці, висушила їй волосся, переодягла і вклала на ліжко. Спина гуділа, адже свекруха жінка велика.
І ось я не встигла вийти з квартири, як вона почала обдзвонювати всіх охочих почути, яка у неї невістка.
Мене трясло, я ледве йшла. От від кого це все йде. Як вона може таке казати на мене? за що?
У цей момент у мені щось обірвалося – почуття обов’язку.
Хотіла розказати чоловікові, щоб він мене пошкодував, обійняв.
Але я вже десять хвилин була в квартирі, а він навіть не вийшов спитати як матір.
На кухні був звичний безлад, в ванній також, я ще мала робити генеральне прибирання вдома, а сили вже не було.
«Я йду, Сергію», – сказала я, і це прозвучало набагато простішим, ніж я очікувала.
Він подумав, що я йду з дому на ніч, до подруги, щоб охолонути.
«Я йду. Взагалі йду», – уточнила я, спостерігаючи, як його обличчя знову стало блідим. – «Твоя мати. Ти. Сестра. Всі вирішили, що я погана невістка. Що ж, нехай буде так. Відсьогодні я буду поганою невісткою і, можливо, навіть не дуже доброю дружиною. Я повертаю собі своє життя».
Я пішла до шафи, дістала свою стару валізу, яку не використовувала з медового місяця, і почала складати речі. Сергій стояв біля шафи, як вкопаний.
«Ти куди? Ти про що говориш? Я зараз поїду до мами, все їй поясню, я…»
«Нічого ти не поясниш. Ти не зможеш. Вона вже все вирішила, а сусіди бачили, як я “втекла”, і це для неї головний доказ. Я поїду за кордон. Куди-небудь, де я буду просто Оксаною, а не “невістка-зрадниця”. Я заслуговую на життя без постійного страху, що двері відчиняться і на мене виллється черговий потік бруду».
Сергій нарешті ожив. Він схопив мене за руку.
«Але ж ми одружені! А мати? Ти не можеш її кинути! Сестра з’їсть мене живцем! Ти ж знаєш, який мій дохід! Я не зможу сам, я працюю!»
«О, ти не можеш кинути матір? А я можу? Ти ж тепер будеш частіше заходити, правда?».
Я закрила валізу, поклала на неї паспорт і гаманець.
Близько другої ночі я вже сиділа в автобусі, що прямував до найближчого кордону. Нічний рейс здавався мені квитком на іншу планету. Я дивилася у вікно на тіні дерев, які бігли повз, і вперше за довгий час відчула, що мені не треба нікуди поспішати. Не треба готувати, не треба бігти до аптеки, не треба витирати пил з чужих комодів.
Я обрала Польщу. Звичайна робота, звичайна кімната. Але там ніхто не знав, хто така Оксана.
Сергій телефонував. Він не благав повернутися, він був розбитий.
«Мати… вона постійно скаржиться. Я не можу витримати, Оксано. Я найняв іншу доглядальницю. Я плачу їй майже всю зарплату. Але ввечері приходжу, а вона знову: ‘Ти брав приклад з Оксани, вона теж тікала, і ти тікаєш!’ А донька? Галя, ти не повіриш. Вона приїхала на два дні, погукала своїх подруг – Люду, Машу… – і сказала їм: ‘Допоможіть мені, я бідна донька, а та невістка негідна!’. І тепер її подруги раз на тиждень приходять до мами, сидять півгодини, і кажуть, що доглядають краще, ніж я і ти разом узяті».
Він плакав. А я – ні.
«Що ж, Сергію. У тебе тепер є доглядальниця, подруги твоєї мами і ти сам. Я вам більше не потрібна. Я нарешті живу для себе», – я поклала слухавку.
Я б могла йому похвалитися, що ходжу на курси мови, п’ю смачну каву вранці, подорожую в сусіднє місто на вихідних. І ніхто, ніхто не каже мені, що я прибігла на п’ять хвилин. Я втратила сім’ю, яка мене не цінувала – за чим сумувати?
