Вона увійшла до села з останніми променями заходу сонця, що на мить освітили її згорблену постать. Одягнена в старе лахміття, сива старенька повільно ступала широкою вулицею, мружучи очі, якими ледь розрізняла міцні оселі, у вікнах яких горіло тепле, золотаве світло. Йшла повільно, тихо бурмочучи щось собі під ніс.
Не гавкали на неї собаки, бачачи її худу, зморщену постать. Ледачо розступалися з дороги опецькуваті кури, поспішаючи до своїх дворів. Навіть нечисленні селяни, що сиділи на лавах біля хат, кидали в її бік неуважний погляд, після чого їхні очі затягувала втомлена поволока, і вони спрямовували їх до чорнильного неба, де ще виднілися синюваті барви, геть забуваючи про стареньку. А вона все йшла. Повільно, бо ноги, натруджені від дороги, погано її слухалися. Бо спина нила, а рука, що тримала костур, тремтіла від утоми. Але вона йшла, усе так само дивлячись на міцні оселі, у вікнах яких горіло затишне, золотаве світло. Ніхто не запрошував її зайти, розділити вечерю, розповісти про свою мандрівку. Усі ховали очі в небі, наче шукаючи там відповіді на питання, що їх цікавили.
– Бабусю, хочете пити? – старенька насупила брови, почувши дзвінкий дитячий голос. Напружила хворі очі й уважно роздивилася замурзану дівчинку в простенькій сукенці, яка стояла навпроти й простягала потьмяніле горня із водою.
– Хочу, – обережно відповіла старенька, акуратно беручи горня і підносячи його до вуст. Вона пила повільними ковтками, проливаючи більшу частину на діряву сукню. Часом голосно пирхала, коли вода потрапляла в ніс. І знову пила, доки горня не спорожніло. – Дякую, люба.
– Бабусю, а може, ви їсти хочете? – старенька всміхнулася й ласкаво торкнулася тремтячою рукою голівки дитини. – Хочете?
– Трішки, – чесно відповіла вона.
– Ходіть. Сядьте на лавку, а я зараз, – засміялася дівчинка і, вчепившись у руку мандрівниці, потягла її до шорсткої лави біля невеликої, похиленої хатини. – Я хутко. А ви поки відпочиньте.
– Іду, іду, – усміхнулася старенька, ледь встигаючи за дитиною. І лише коли вона сіла на лаву, тихенько зітхнула й розпрямила ноги, дівчинка залишила її і, весело наспівуючи якусь пісеньку, побігла до хати.
Повернулася дівчинка швидко. Всілася на лаву поруч із мандрівницею, поклала на коліна згорток і, розв’язавши його, дістала невеличкий шматок сиру та половинку черствого хліба, після чого простягла нехитру їжу старенькій. Очі мандрівниці слабко заблищали в темряві, а голос затремтів, коли вона подякувала дівчинці. Та, кивнувши, знову побігла. І повернулася за хвилину, несучи в руках білу чашку, від якої здіймалася пара й тягнулася до чорно-синього неба.
– Пробачте, бабусю, чаю в нас немає, але є відвар із запашних трав, – винувато шморгнувши носом, сказала вона. – І хліб черствий. І сир.
– Не вибачайся, люба, – тихо відповіла старенька, беручи з дитячих рук чашку з відваром. – Те, що від душі дається, завжди смачніше за найвишуканіші страви. Як тебе звати?
– Соломія.
– А мене Надія, – відповіла старенька. – От і познайомилися.
– А куди ви йдете, бабусю Надіє? – спитала дівчинка, гойдаючи брудними ногами й дивлячись на мандрівницю.
– Куди очі дивляться, туди й іду, – усміхнулася старенька, обережно роблячи ковток запашного відвару. Вона розламала сир на дві половинки й одну простягла дівчинці. – Пригощайся. Самій мені не з’їсти, – і раптом замовкла, коли побачила, що дівчинка загортає сир назад у згорток. – Чому не їси?
– Краще братикові залишу, – зітхнувши, відповіла дівчинка. – Хворий він трохи, свій шматок давно вже з’їв.
– А чого ж ти тоді всяким стареньким останню їжу віддаєш? – здивувалася мандрівниця.
– Мама каже, що мандрівника спершу нагодувати треба, а собі – що залишиться. Мама вірить, що добро колись повернеться, – дівчинка притисла згорток до грудей і, зітхнувши, продовжила. – Хочете ще відвару?
– Дякую, люба. Мені багато не треба. Ти сухар також візьми, – кивнула старенька, простягаючи хліб дитині. – Зубів у мене вже немає, а розмочувати – тільки час гаяти.
– Добре, бабусю Надіє, – сухар одразу ж опинився в згортку разом із сиром. – Може, у нас переночуєте? У сараї сіно м’яке, і покривало неколюче я вам дам. А вранці підете. Куди ж ви вночі?
– Соломіє! – дівчинка втягнула голову в плечі й винувато глянула на худорляву жінку в бідному вбранні, що висунулася по пояс у вікно. – Із ким ти там гомониш?
– Із бабусею. Її Надія звати, і вона йде, куди очі дивляться, – тихо відповіла дівчинка.
– А чого ж ти її на вулиці залишила? – сердито буркнула мати. – Холодно вже, темно.
– Не хочу бентежити вас, – похитала головою старенька, але жінка лише головою хитнула.
– У хаті й побалакаєте. А бентежити? Нема чого бентежити, – засміялася вона. – Соломіє! Веди гостю до хати. Я якраз вечерю приготувала. Усе краще, ніж сухарі смоктати.
Старенька сиділа за столом і з цікавістю спостерігала, як вечеряє невеличка родина. Вечеряли тим, що Бог послав: вареною картоплею, по три шматочки на кожного, пожовклим, ламким сиром та половинкою черствого хліба. Соломія, сидячи поруч із мандрівницею, майже не їла, зате дбайливо розім’яла картоплю виделкою, розламала сир і принесла на тарілочці пару розмочених шматочків сухаря. Окрім дівчинки за столом сиділа її мати — бліда, втомлена жінка, у чиїх очах, попри все, горіла любов. І не лише до дітей, а й до життя. А поруч із нею, притулившись до материнського плеча, сидів худенький, блідий хлопчик. Він давно з’їв свою порцію і тепер, осоловівши від несподіваної ситості, клював носом.
Після вечері жінка віднесла сина до печі, причому старенька помітила, що ноги хлопчика неприродно тонкі й безвільно звисають, після чого повернулася за стіл, розлила по чашках запашний відвар і з усмішкою подивилася на доньку, яка піклувалася про мандрівницю.
– Дякую вам за притулок, – тихо сказала старенька, на що жінка лише втомлено всміхнулася й похитала головою.
– Рідко нині кому притулок дають, – відповіла вона. – Ви вже не гнівайтеся на людей. Раніше як було: іде мандрівник, то йому з усього села їжу несуть, до хати кличуть, постіль готують. А нині так… очі відводять і мовчать. Не вірять люди одне одному, що вже про допомогу казати.
– Нема в людях віри більше, – кивнула мандрівниця. – Зате страх є. І злість. Допомогти ближньому – слабкість для них. Не вірять люди в доброту…
– Давно ви в дорозі?
– Давно. Скільки себе пам’ятаю, – старенька здивовано замовкла, коли жінка встала й вийшла надвір, а коли повернулася, побачила, що та несе в руках дерев’яну миску з теплою водою. Вона опустилася на коліна перед гостею, поставила її натруджені дорогою ноги в миску й почала їх мити. Обережно й повільно. Соломія, крутячись біля матері, дочекалася знаку й принесла звідкись чисту ганчірку, якою дбайливо витерла ноги мандрівниці, а потім, узявши миску, вибігла надвір, звідки майже одразу долинув шум вилитої води.
– Піду я, мабуть. Пізно вже, а мені ще йти та йти, – відповіла старенька. – Та й не хочеться вам заважати. Бачу, що й самі ви в скруті. А доброти до мене ви й так багато виявили.
– Куди ж ви підете? Ніч надворі, місяця не видно. Заблукаєте в трьох соснах, – похитала головою жінка. – Постіль ми вам знайдемо, поспите, а вранці й підете. Не пробачу собі, якщо з вами щось станеться в дорозі…
– Залишайтеся, бабусю Надіє, – підтакнула Соломія, і старенька, усміхнувшись, кивнула.
Вона засинала під казки, які Соломії розповідала мати. Казки про добро і дива. Казки, в які сама вірила. Вірила в них і маленька Соломія. Вперше за довгий час мандрівниця спала в теплій постелі, накрившись ковдрою до підборіддя і, згорнувшись клубочком, слухала, як надворі гуркоче грім і як барабанять важкі краплі по вікнах. І усміхалася, доки не заснула.
Вранці, щойно заспівали півні, Соломія зіскочила з печі й здивовано глянула на порожнє ліжко, де ще вчора спала мандрівниця. Ліжко було акуратно застелене, наче нікого й не було вчора в гостях, але на столі, за яким родина вечеряла вареною картоплею, стояв самотній шкіряний гаманець, у якому поблискували золоті монети…
*****
Вона увійшла до села з останніми променями заходу сонця, що на мить освітили її струнку, молоду постать. Одягнена в яскраву, барвисту сукню, юна дівчина впевнено ступала широкою вулицею, кидаючи завзятий погляд на міцні оселі, у вікнах яких горіло тепле, золотаве світло.
Її вітали собаки, розриваючись веселим гавкотом і ганяючи під ногами, опецькуваті кури, невдоволено квокчучи, тікали з дороги. А нечисленні селяни знімали з голів капелюхи, вітаючи мандрівницю, що завітала до села. Кожен із них кликав дівчину до себе, відчинялися двері, звідки тягнуло жаром і теплом домашнього вогнища, але дівчина йшла вперед, наспівуючи собі під ніс веселу пісеньку.
Вона зупинилася перед похиленою старою хатиною, у вікнах якої також горіло світло. Тепле, золотаве світло. Поруч із хатиною виднілася дужа постать чоловіка, що колов дрова. Сокира здіймалася над головою, потім опускалася, і криве поліно розпадалося на дві половинки, яке тут же летіли до купки своїх товаришів. Чоловік працював мовчки й зосереджено, доки не зупинився, побачивши, що за його роботою хтось спостерігає.
Він примружив очі, витер рукою піт із чола й ступив до мандрівниці, попередньо встромивши сокиру у старий пень.
Уважно оглянув жваве, юне обличчя і, повернувшись до хати, гукнув:
– Соломіє! Принеси води мандрівниці!
– Іду, братику, – озвався веселий дівочий голос, і за мить мандрівниця побачила високу дівчину в білій сукні, яка несла в руках потьмяніле й пом’яте горня із крижаною водою. – Ой, і справді мандрівниця.
– Дякую, господарко, – кивнула дівчина, приймаючи з її рук горня. Вона пила повільно, із насолодою, стараючись не пролити жодної краплі. Вода приємно охолодила розпашіле від довгої дороги тіло, додала сил утомленим м’язам і свіжості думкам.
– Давно й куди йдете? – спитав чоловік, присідаючи на лавку.
– Давно іду. Куди очі дивляться, любий, – відповіла мандрівниця, присідаючи поруч. Вона всміхнулася, коли побачила, що господиня трохи насупилася, наче намагаючись щось пригадати, а потім із полегшенням витягла довгі ноги. – Дякую, що дали губи змочити. Пару подихів відпочину, та й піду далі…
– Куди ж ви підете? Ніч надворі, – похитав головою чоловік, а потім повернувся до сестри. – Соломіє, нагрій води, і постіль би треба.
– Я не хочу бентежити вас. Ви й так добрі надміру, – мандрівниця всміхнулася, коли побачила, що господиня знову насупилася. – Постіллю мені буде трава, а дахом – зоряне небо.
– І звірі лісові, та люди лихі, – кивнула Соломія. – Вечерю з нами розділіть, обмиєтеся, а зранку знову в дорогу. Негоже мандрівника вночі на дорогу виганяти.
– Твоя правда, сестричко. Як звати вас, мандрівнице?
– Ваша правда, господарі. А звати мене Надією…
На вечерю була тушкована картопля, гарячий чай і багато сміху. Усміхалася мандрівниця, дивлячись на брата з сестрою, які, регочучи, наминали вечерю. Сама ж мандрівниця з’їла небагато: лише голівку сиру та розмочений сухар. Як її господарі не вмовляли, до картоплі вона не доторкнулася. Лише сиділа тихо, попиваючи запашний відвар із білої чашки. І продовжувала насолоджуватися ним, навіть коли чоловік, позіхнувши, подався на піч. І пила його, коли господиня стелила їй постіль. Усміхнулася дівчина, побачивши, як задумливо дивиться на неї Соломія, і, трохи подумавши, узяла її за руку, після чого спитала:
– Чому обличчя твоє суворе, а губи не хочуть усміхатися? Ти добре діло зробила, Соломіє. Мандрівниці втомленій притулок дала.
– Я наче знаю вас, – тихо відповіла дівчина. – Але звідки, не знаю.
– Звісно, знаєш, – знову всміхнулася гостя. – Колись я бувала в цій хаті. І ти мені так само воду подала… А мати твоя постіль мені приготувала, ноги обмила й була добра.
– То ви… та бабуся? – ахнула Соломія, притискаючи руку до вуст. – Та мандрівниця, що гаманець із золотом залишила на столі? Ми завдяки йому Степана на ноги поставили, і мама всі борги віддала!
– Я бачу, що ви ним розумно розпорядилися, – кивнула мандрівниця. На мить Соломія побачила, що перед нею знову сидить та старенька в старому лахмітті, але видіння зникло, щойно вона кліпнула.
– Але чому? Чому ми, а не інші? Степан казав, що вас усі в гості кликали, а ви… до нас.
– Інші кликали в гості красу, а старість і втому не помічали, – стиснувши губи, відповіла мандрівниця, обіймаючи долонями гарячу чашку з запашним відваром. – Навіщо їм я? Їм я не була потрібна. А вам була потрібна Надія.
– Не вірять люди одне одному, що вже про допомогу іншим казати.
– От і бреду я по світу, шукаю тих, кому потрібна… – тихо продовжила гостя. – Інколи знаходжу – молодію. Не знаходжу – старію. Такою ви мене й побачили тієї ночі. Відчайдушну Надію, в яку ніхто не вірить. І лише ви змусили мене знову повірити. Як і раніше, ви добрі до тих, кому потрібна допомога. І вам неважливо, гарний той, хто потребує, чи брудний і втомлений. Останній шматок хліба віддасте йому, про себе забуваючи. І вірите, що добре діло добротою віддячується. Довго блукаю я світом, шукаю таких, як ви. Знаходжу – молодію. Не знаходжу – старію. І з кожним роком усе рідше знаходжу…
Ніч накрила село. Часом погавкували собаки, інколи скрикували потривожені лисицями кури, холодною темрявою блищали вікна міцних осель. І лише в маленькій, похиленій хатині горіло тепле, золотаве світло, а за столом мирно бесідували дві дівчини. Одна шукала Надії, друга цією Надією і була.
