Я навіть не впізнала, хто ж т мені телефонує, адже стільки років пройшло, але як почула «однокласник», то одразу й спогади на думку прийшли і серце стиснулося. Як могло Максима не стати. Якщо ще недавно він мене з випускного проводжав, не міг за руку взяти, такий був несміливий, а потім біля самого під’їзду поліз цілуватися. А тепер вже все?
Звичайно, що зібралися ми, хоч і не всі.
– Як не хочете на зустрічі ходити, то будете на поминках бачитися, – бурчала, як завжди, наша незмінна староста класу Наталя.
Ми мовчали, адже все, тепер так і буде…
А тут Тарас почав біля мене стояти, а далі ми всі пішли в кафе, щоб окремо від родини Максима посидіти та згадати всі ті речі, що ми пам’ятали про нього. Звичайно, що я про цілунок нічого не сказала.
– Провести тебе, Любо?, – спитав Тарас і я рало погодилася.
Я давно сама, діти роз’їхалися хто куди, то чого не запросити чоловіка, тим більше, удівця на каву?
І отак він сидів у мене в квартирі та хвалився, що справу свою відкрив, що товар вже в порту, продасть його і на двісті відсотків зробить собі навару.
І отак мрії і реальність переплелися, що ми разом і прокинулися.
Біжу з роботи, бо ж вдома треба наготувати їсти, адже Тарас прийде, помолоділа, усміхаюся, нарешті щаслива. Приходжу до хати, а він на підлозі лежить.
Я думала, що не переживу це все, добре, що хоч в палату вже його перевели, але й тут заковика – чи буде ходити, а з розмови, то він лише мукає.
Прийшла я додому і собі в дзеркало кажу:
– Треба тобі було туди ходити? Він тобі хто? Тиждень знаєтеся і що далі? будеш на нього все життя працювати?
Вирішила, що не піду і не буду, але на серці так важко, тільки про нього й думаю, як він там та з совістю своєю перечуся, а надвечір купила бульйону і пішла до нього.
– Казав лікар, що ріденьке можеш попити, тобі сили потрібні. Я буду приходити, ти тільки одужай добре?
Він мукав і сльози текли по його щоках.
Коли привезла його до себе в квартиру, то він ще був лежачим, але я йому сказала:
– Так, ти не смій тут розклеюватися. Гроші віддаси, може, діти допоможуть твої, квартиру продаси і розрахуєшся. Ти головне одужай, а там буде видно.
От тобі й бізнес, можна за мить все втратити і всі від тебе відвернуться.
Коли Тарас вже почав говорити, то просив мене його дітям зателефонувати аби прийшли і його забрали.
– Не хочу бути для тебе тягарем.
Я надіялася, що вони приїдуть, але нікого не було, хоч я й телефонувала і писала. Не знаю чи то діти такі у нього, чи він батьком таким був, але отакий факт. Правда, передавали гроші, казали, що на доглядальницю і те було добре.
Мої ж діти й собі вирішили показати, що краще за мене знають життя:
– Мамо, нащо тобі цей чоловік та ще й за ним доглядати? Він тобі взагалі хто? У нього діти є, то хай до них і їде! Ми тобі на нього ні копійки не дамо, так і знай!
Та й Тарас характер добряче показував, але я йому сказала:
– Ти свою злість переводь у вправи, чим швидше встанеш, тим швидше підеш свої справи залагоджувати.
І отак потроху він і встав, далі я йому роботу на нашій фірмі випросила і отак ми собі тепер обоє йдемо на роботу і з роботи, люди, які нікому не потрібні окрім один одного.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота