Не знаю, чи сміятись мені, а чи вже плакати, та лишилась я для всіх винною тільки тому, що роками робила добру справу. Не так мене було виховано, аби чужої праці не цінувала, тому й підігрувала свекрусі. Дякувала за її старання і все нахвалювала гостинці, що вона нам везла, хоч і не потрібно нам все те було зовсім. Ну а минулого місяця не було в мене часу і не змогла я за старим звичаєм зробити те, що роками робила.
Мій чоловік родом із далекого невеликого села. Таким матерям, як його ще при житті треба пам’ятника ставити, бо та жінка життя поклала у важкій праці на те, аби син її стояв міцно на ногах.
Тата Валерія мого не стало ще коли йому і року не було. Сама вона його ростила і дім добудовувала і господарку тримала. От є люди сила волі і дух яких захоплюють. От так і Станіслава Ігорівна: так важко життя прожила, руки струджені, а на обличчі добра посмішка і лиш ласкаві слова.
Інша буде своїм прикладом в очі світити, але не моя свекруха. Ніколи мені і слова не сказала про те, що саме завдяки їй я маю такого чоловіка хорошого, та таке життя забезпечене. Як була все життя при роботі, то так і працює вона досі, хоч потреби в тому уже років із двадцять ніякої.
Роки праці свекрушиної і того, що вона в сина свого вклала, не минули на пусте. Ми з чоловіком маємо гарні посади. змогли придбати будинок власний і живемо досить забезпечено.
Так от, до суті. Свекруха моя жінка старого гарту. Ще зі студентських років мого чоловіка, як передавала йому торби у гуртожиток, то так і досі раз на два тижні, нам дві торби домашніх харчів і передає. Чи потрібно воно нам? Кажу як на сповіді – ні.
Не кручу я носом і не загордилась, та вже не їсться у нас трилітрова банка квашених огірків. Не йде капуста тушкована і домашня ковбаса у тих об’ємах, що нам передає свекруха. та и сир домашній і сметана не з’їдається. Чоловік мій має певну недугу, харчування у нього особливе, тож для мене однієї і для доньки того всього забагато.
Не раз ми про те казали Станіславі Ігорівні, та от їй, як ми в місті, то й голодні. Передачі ті вона як не знайомими передає, так сама привозить. Чоловік мій уже давно сказав, що часу на те все не має і взагалі воно йому не потрібне. Ну а я не так вихована аби сказати що ті торби я забирати не буду, бо все те мені ні до чого – їздила і забирала. Потім довго дякувала свекруху, бо ж бачила, що та все з любов’ю робила.
Ну, а минулого місяця я не змогла забрати передачу вчасно. Так обставини склались, що я за тією торбою ну ніяк не встигала, хоч плач. Та й попереджала я про те, що не зможу, чоловік просила забрати, та він не поїхав. так знайомий з торбою і вернув в село.
У той же день мене свекруха набрала і давай докоряти за те, що торба не забрана була. Не знаю, що то з нею було тоді, але в трубку вона аж хлипала. Ввечері і чоловік мені давай говорити, що я не права, і що мама старалась, і що я повинна була якось викроїти час.
З позитивного – передач більше немає, адже свекруха дметься і зі мною не розмовляє.
А мені так прикро. Хотіла як краще, а вийшла на всій вині.
Що мусила робити, поясніть?
