Мені п’ятдесят один рік, а матері моїй сімдесят три і вона чомусь вирішила, що я маю знати цю історію, історію її кохання.
– Я не була права, він хотів вернутися, гроші висилав, а я все повертала. Як він зараз там живе – от що мене хвилює.
Як тоді було, мама була на селі завидною нареченою – своя хата, батьків її не стало рано і лиш дідусь з бабусею її виховували. Не красуня, але тоді було не з медом, тому хлопці за нею в чергу ставали.
– А мені Андрій так сподобався, гарний такий, що очей не могла я від нього відвести. Хоч десь далеко в душі знала, що він не любить мене, а вдома у нього ще п’ятеро братів та сестер, навіть подушку, як годиться, до мене не приніс, бо така була біднота, що не мали.
Став батько жити з нею, вона ще й працювала продавчинею в місті, кожного дня доїжджала на роботу, привозила додому купу смакоти, як от масло шоколадне і величезні грейпфрути. До нині пам’ятаю… зима, мороз і мама з сумки витягує це запашне велике диво…
Тато наче той сир в маслі катався, але тут в його житті сталося кохання, як він це назвав.
– Попав у стаціонар і там медсестра йому голову закрутила, – розповідала далі мама, – Він їй одразу й освідчився. Розумієш? Ми разом жили десять років і я для нього все робила, а тут якась жінка лише глянула – і закохався на все життя.
Тато жив у місті зі своєю новою дружиною, мама ж знала і де вона живе, і де батько працює. Але виду не подавала, все тримала в собі.
– А кому буду розказувати? То лише так, хочуть аби ти їм душу відкрила, а вони по селу понесуть…
Мені тоді було вісім напевно, бо я не пригадую аби так сильно за татком сумувала, він не приділяв мені аж такої уваги, а шоколадне масло і цукерки мені були смачніші за присутність батька.
Батько жив з тією жінкою не довго, бо її не стало.
– Він до мене хотів вернутися, але я не погодилася. Сказала, що на поріг не пущу. Я навіть на аліменти його не подавала, а гроші, які він мені слав – вертала назад, – гордо казала мама.
Що ж, вертала назад, пригадую, що нам потім вже не так солодко було жити і батькові гроші б і пригодилися, але мати була принципова. Сама працювала, мов той віл і мене до роботи привчала. Не мала я ні гульок, ні сидінь перед телевізором, а все була робота, як не на городі, то біля корови.
В дев’яності вже ми добре сіли, бо мамин магазин закрили, були вічні нестачі, люди не мали грошей, товар псувався і все з продавців вичитували. Вона повернулася в село і більше в місто не хотіла й ногою ступати.
Батько вже не давався чути, вона не знала де він і більше переживала за свиню і корову, ніж за це.
Я вийшла заміж, живу, як усі, виховую дітей, чоловік їздить на заробітки. Купили квартиру собі, помагаємо дітям, як можемо. Мама вже стала потребувати більше моєї допомоги, стала м’якша, сентиментальна навіть.
– Лист мені прийшов від твого батька, Орисю, пише, що сам живе, більше не женився і у нього єдина донька – ти. Тобі хоче й квартиру лишити і хоче з тобою побачитися на схилі літ. Поїдеш до нього, то хоч далеко, але батько.
І я не знаю. Якби я хоч протягом життя знала, що батько є, десь далеко, але є, висилає мені подарунки, вітає з днем народження, приїздить рідко, але бачить мене, то може б я й погодилася. Але їхати, бо мені хтось має квартиру лишити – я вважаю, що то якось не по-людськи пробачити його заради квартири. Хіба то не так виглядає?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
