Мені було дванадцять, коли мачуха один за другим приводила на світ малят, я знала, що маю прийти зі школи і подивитися, що там у підгузках, нагодувати і ще й няньчити. Все це жінка сприймала як належне, а коли я вже подорослішала, то вирішила й того більше.
Я гарно вчилася і мріяла, що поїду вступати в велике місто, там не буде вічних обов’язків, я зможу нарешті робити те, що хочу, а не те, що треба.
І ось я принесла атестат з п’ятірками, а мачуха й каже:
– І що? ти думаєш у нас з батьком є гроші аби тебе вчити? Ти знаєш скільки на це грошей треба? Тепер малярі і швачки більше заробляють, ніж лікарі і вчителі. У нас в містечку є училище профтехнічне, тому йди туди і мені будеш й далі з малюками допомагати.
Я глянула на тата, а він теж каже:
– Так, грошей нема.
Я не послухала їх і поїхала в місто вступати, а мачуха мені сказала, що як принесу в подолку, то щоб на поріг не ступала. Мені так було гірко від того, що я стільки років старалася аби здобути її прихильність, старалася для батька аби не бути причиною для непорозумінь, а в результаті, я і моя доля їм не цікава. Їх хвилює лише те, як вони мають дітей з садка забирати і в школу вести.
В місті я вступила куди хотіла і жила в гуртожитку. Студентського життя не зазнала, бо соромилася свого вбрання, яке мені давали дівчата , що їм не підходило. Підробляла тим, що писала для інших реферати чи курсові.
І з сумом розуміла, що нічого я не здобула і права була мачуха, якби вміла шити, то хоч би мала більше грошей, а то мила посуд в ресторані, бо на офіціантку не підходила, не та фігура і зовнішність.
П’ять років пролетіло, а змін в житті ніяких. Ні кохання, ні легкості, одні клопоти, де ж жити після навчання.
Якось мене покликав наш декан і каже, що я можу поїхати по обміну студентами, як краща студентка. І я наважилася. Я подумала про те, що за кордоном платять більше за миття посуду і я зможу трохи відкласти грошей.
Так, це виявилося правдою. Нікому не був потрібен мій педагогічний диплом, а от руки та міцна спина – прошу дуже.
Але я ще зрозуміла, що можу й більше тут за кордоном, головне, вивчити мову і навчитися писати. Це зайняло у мене багато часу, але я любила вчитися і згодом вже працювала в офісі, а не мила посуд.
Моя наполегливість і гроші зробила своє – я змінилася і зовнішньо, і внутрішньо.
Родина мене не згадувала довго, все мачуха не хотіла вирішувати мої проблеми в місті, але потім раптом знайшла мене в соціальній мережі та почала звичну платівку про те, як важко їй жити і їй потрібні гроші на дороговартісну операцію.
– Ти дуже гарно живеш, всюди їздиш, то позич мені, адже в тебе є надлишок!
– Як цікаво, Іванко, – назвала я її на ім’я, – коли у вас з батьком був надлишок любові, часу і ніжності для мене?
– Та що ти починаєш? Часи тоді були такі!
– Часи завжди однакові для того аби бути для когось людиною і підтримкою, і любов’ю. Але я тобі допоможу, так і бути. Тільки знай, що це востаннє і добре подумай про те, як використати ті гроші.
Я не була певна, що у неї щось зі здоров’ям, знаючи її хитрість, то вона хотіла грошей або для когось з дітей, або для якоїсь великої покупки. Я вирішила відкупитися аби вона більше мене ніколи не турбувала.
Батько так мені нічого й не писав, не мав для мене слів, отже, йому я нічого не винна. Сподіваюся, то його трохи совість стримала ще й собі в мене випрошувати гроші.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
