Якось я мачусі сказала, що не можу полюбити жінку, яка радіє, що моєї мами нема.
– Яка ти їй подруга була, коли радо прискакала до тата, як її не стало, – сказала я їй.
Вона ніколи не була привітна, а тоді вся побіліла.
– Та якби ти знала, чого твоя матір так рано пішла, – відказала вона, – то не дуже б мені такі слова й казала…
Що мені юній було до її слів? Головне ж показати своє відношення, своє поставити зверху. Тато ніколи не ліз у наші суперечки, його більше не було вдома, ніж був, він працював на вахті і ми непогано жили. Коли він приїжджав, то привозив мені все, що міг дістати рожевого і кольорового.
– Навіщо ти її так балуєш?, – питала його мачуха.
– Щоб показати, що я її люблю, – казав тато і обіймав мене.
– Любити треба навчаючи, а не дозволяючи все на світі, – відказувала вона.
Якщо б я вірила її словам, то виходило, що вона мене дуже сильно любила, бо вона була непохитна в тому, що найперше я маю вивчити уроки, а вже потім бігти на вулицю. Чи одні катання на санках я пропустила, бо не могла вивчити вірш…
Коли я вже йшла з дому вчитися, то тоді наче закривала за собою всі двері, думала, що дуже доросла. Та й мріяла я з дитинства, як скажу мачусі все, що про неї думаю і про її навчання та вимоги.
Навчання мене затягнуло, студентське життя закрутило і я навіть не думала приїздити додому.
Вийшла заміж без батька й мачухи, рідко приїжджала, кожного разу дивуючись, яка ж мачуха вже стара, а тато ще тримається.
Коли ж не стало тата, то я приїхала і знову мала, що сказати мачусі:
– Якби ти за ним краще дивилася, то він би ще жив і жив. Чому моїх мами й тата нема, а ти й далі жива-здорова?
Мачуха мовчала. Не знаю, як відбула те все, добре, що тато залишив заповіт і все лишив мені, що я радо їй і повідомила.
– Нарешті ти виберешся з мого дому.
– З радістю, – відказала вона, – Думаєш, я хотіла в ньому жити після того, що мати твоя зробила?
– І що ж вона зробила?
– Твоя мати просила мене, благала аби я попіклувалася про тебе і твого батька. Якби не вона, то мені було б байдуже на вас, але я пообіцяла, що її донька вийде в люди, що чоловіка я догляну. І так я з вами прожила і обіцянку виконала. Тому я нарешті вільна від тебе і твого дому. Не могла я тут жити, відколи мати твоя проміняла його на своє життя.
– Що ви таке кажете?
– А те. Захворіла вона, грошей треба було багато, треба було цей дім продати, щоб вистачило на лікування. Її ще можна було врятувати. Але вона затялася, що не лишить тебе і твого батька без даху над головою. Просила мене за вами приглянути. От я й погодилася, думала, що трохи поживу і все. Але от дочекалася…
Я не могла повірити, що мама таке вчинила.
Мачуха поїхала геть, я не знала й куди і ніколи її не питала, звідки вона, бо точно не була сільською.
Щодо дому, то він мені ніколи не був рідним, теплим та щасливим. Завжди там була вона зі своїми повчаннями і мовчазний тато. Я закрила його на ключ і вернулася до своєї сім’ї.
Але далі мені почав снитися мій дім. Вишні біля криниці, які ми перебирали. А я їх їла, що мачуха казала:
– Готове їсти кожен може, а ти лізь на дерево і зривай.
Але в цьому спогаді не було того грізного виразу і голосу, який я пам’ятала. Бо й говорила вона не так:
– Не їж, живіт заболить, – казала вона спокійно, але я продовжувала їсти…
І було десятки інших випадків, коли вона була спокійна і тверда, а я тупала ногами. Вона ніколи не смикала мене, коли заплітала коси, я завжди мала охайний вигляд і вчилася я добре в інституті лише тому, що мала базу і знала, що треба вивчити, а потім робити, що хочеш.
– Ти чого не спиш, – пробурмотів чоловік, – третя ночі.
– Мені треба знайти маму, – відказала я.
– Мачуху?
– Ні, маму.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
