Минулого літа я відпочивала в санаторії на мальовничих схилах Карпат, де свіже гірське повітря наче змиває всі турботи. Там я познайомилася з Оксаною – тихою, лагідною жінкою років шістдесяти, з теплим поглядом і сумними зморшками біля очей. Ми часто прогулювалися стежками, ділилися спогадами про життя, і одного вечора, коли сонце ховалося за вершинами, вона відкрилася мені. Оксана зізналася, що роками тримає в серці таємницю, яку не розповідала ані рідним, ані друзям. “Ти чужа людина, – сказала вона, – але чомусь тобі довіряю. Може, тому, що ми тут, далеко від усього, і це ніколи не вийде за межі цих гір”. Я слухала її, і серце стискалося за цю сильну жінку. Ось що вона мені повідала, і я перекажу це своїми словами, як запам’ятала.
Оксана прожила з чоловіком Ігорем майже тридцять років у мирі та злагоді. Вона ніколи не стежила за ним, повністю довіряла, бо він завжди був надійним оплотом. Але останнім часом щось змінилося: Ігор став віддаленим, колишня ніжність зникла, а він усе частіше вибирався на самотні прогулянки чи сидів біля озера з книгою, кажучи, що потребує спокою.
Оксана вже два роки як на заслуженому відпочинку, і в неї є близька приятелька Тамара, з якою вони час від часу бачаться. Зазвичай це трапляється, коли Ігор на роботі, і Тамара кличе до себе на каву. Вона мешкає в затишному будиночку на околиці, де довкола ліс і водойма, панує тиша й гармонія. Оксана ділилася з Тамарою своїми переживаннями про зміни в стосунках з чоловіком, приписуючи все віку – адже їм обом добряче за п’ятдесят, і стільки років разом не минають безслідно.
– Ми старіємо, – казала Оксана, – він втомлюється від щоденних справ.
А Тамара заспокоювала:
– Не турбуйся, твій Ігор – справжній скарб, завжди підтримує тебе й дітей. У наш час таких відданих небагато. Життя – непередбачуване.
Оксана начебто й погоджувалася, але в душі все одно оселявся неспокій.
Якось Оксана поїхала на тиждень до сина з родиною – вони живуть за містом, кілометрів за тридцять. Ігор відвіз її автівкою, а сам повернувся додому через обов’язки. Там, серед рідних, Оксана забула про свої сумніви, насолоджувалася спілкуванням. У вихідний Ігор приїхав по неї, і вдома вона відчула, що він скучив – це її заспокоїло.
Та минув час, і Ігор знову почав відлучатися: то на прогулянку, то до озера з книгою. Одного суботнього дня після обіду він сказав:
– Піду до водойми, почитаю на свіжому повітрі, щось я зморився.
– Але ж ми планували сходити на ринок за харчами, – заперечила Оксана.
Він подивився на неї:
– Давай відкладемо на завтра, – і пішов.
Оксана прибрала в оселі, вийшла в садок – треба було прополоти клумби, а ввечері полити квіти. Коли завершила, відчула тугу на самоті й вирішила навідатися до Тамари: “Піду, виговорюся, може, легше стане”.
Не дзвонила наперед, бо знала, що Тамара завжди вдома. Увійшла в двір, постукала в двері – вони виявилися незамкненими. Зайшла всередину, а там – тиша. Заглянула на кухню: на столі недопита пляшка, два фужери, рештки закусок. Оксана здивувалася – не свято ж, мабуть, гості були. Раптом вибігла Тамара, поправляючи на ходу домашній одяг:
– Ой, Оксано, це ти? Як увійшла?
– Привіт, Тамаро, вибач, що без попередження. Ти не знала, що двері відчинені?
Тамара здивувалася:
– Як відчинені? Отакої, мабуть, забула зачинити.
Оксана зрозуміла, що приятелька не сама:
– Вибач, я невчасно.
Вона вже зібралася йти, бо відчула незручність, і раптом помітила на стільці сорочку – зелену, з коротким рукавом, точнісінько як у Ігоря, в якій він пішов сьогодні. А в кутку стояли його улюблені книжки про природу. Оксана не помилялася: цю сорочку вона сама подарувала чоловікові, а книжки – точно його.
Усе стало на місця: з ким у Тамари цей затишний вечір. Оксані стало ніяково, і вона не захотіла нічого з’ясовувати. Тамара дивилася спокійно, не відводячи очей, навіть не збентежилася:
– Так, подруго, я зайнята, вибач, не зможу тебе вислухати.
Тепер усе склалося в голові. У п’ятдесят сім років Оксана зіткнулася з тим, що її чоловік і приятелька мають таємні зустрічі. Вона не пам’ятала, як дісталася додому, лягла на канапу, і смуток огорнув її всю. Не могла збагнути, коли це почалося, скільки триває, бо обидвоє поводилися так, ніби нічого немає. Недарма Ігор часто гуляв сам, а Тамара хвалила його, аби відвернути увагу: “Твій Ігор – справжній скарб”.
Ігор повернувся, коли Оксана вже лягла спати; вона вдавала, що дрімає. Вранці вирішила твердо: ні слова нікому. Ігор допитувався:
– Оксано, що з тобою? Мовчиш, сумна, може, нездужаєш?
Але вона заперечувала: усе гаразд. З Тамарою теж поводилася як раніше, ніби нічого не сталося.
Оксана найбільше боялася залишитися на самоті, втратити чоловіка, зруйнувати родину. Вирішила мовчати: нехай ходить, нехай Тамара вдає, ніби все як завжди, а вона витримає. Попросила Ігоря відвезти її на тиждень до сина – там заспокоїться. Сину нічого не сказала, хоч той помітив, що мати засмучена, часто замислюється, дивлячись у далечінь.
Відтоді минуло понад п’ять років. Оксана змирилася, удає, ніби нічого не знає. Досі товаришує з Тамарою, п’ють каву вдвох, тільки Оксана більше не скаржиться на стосунки з Ігорем. Останнім з часом помітила, що він рідше відлучається, більше буває вдома.
Життя – складна мозаїка, і знайти шлях у його лабіринтах непросто, бо люди різні. Оксана обрала такий: переступила через те, що сталося з чоловіком і приятелькою, вдає, ніби все в нормі, а в душі – пустка. Ігор спершу дивувався її відстороненості, а тепер звик – живуть, як сусіди.
А Оксана думає: “Що було б, якби я тоді не змовчала? Мабуть, залишилася б сама”.
Вона не усвідомлює, що навіть під одним дахом з чоловіком – все одно самотня. Не кожна змогла б так.
