– Як я любила, Марійко, танцювати, – казала вона при тому, – Та у мене черга була з хлопців, бо я була дуже легонька. Ти знаєш, як я з татом твоїм познайомилася? На весіллі. Він прийшов з дівчиною на весілля, вже наче мали бути заручини, а потім я взяла його до білого танцю і так він мене вже з рук не спускав і все весілля протанцював зі мною…
– Щось я не пам’ятаю, мамо, аби ви на моєму дуже танцювали.
– Так, дитино, твоє весілля я ледве перебула, а все через бабусині черевики.
– Не зрозуміла?
– Я тобі зараз розповім.
Моя мама з бабусею пішли на базар перед Великоднем і купили бабусі черевики, але не мамі.
– Ти ще свої напастуєш і будуть як нові, а мене в цих поховаєш, – почала маму бабуся, акуратно пакуючи взуття в сумку.
Проте, бабусі перед самим Великоднем не стало і моя економна мама вирішила, що таке гарне взуття, яке ні разу не було ношене, не має дістатися землі. Вона одягла бабусині черевики на Великодню службу і відтоді ці черевики одягала лише на великі свята. А далі виявилося, що свят не так вже й багато в родині, бо почалися одні клопоти за іншими, коли ж грянули дев’яності, то мама віддала черевики мені.
– На, доню, буде тобі на вихід. Вони як нові, тільки трохи попастувати.
Далі почалося моє життя з твоїм батьком, кінець дев’яностих і початок двотисячних. Не так багато й було приводів кудись вийти, а, коли ти сказала, що при надії, то вже ми з батьком кожну копійку берегли аби тобі весілля гарне справити. Я навіть не думала, що одягну, головне аби стіл був багатий, аби перед людьми не червоніти. Вхопила їх перед самим виходом до церкви, а нога в них не лізе. Вже мене батько твій підганяє, а я ледве ногу впихаю. Бабуся твоя тоді мені їх оцтом змастила і якось вони на нозі сіли. Отак я дійшла до церкви та там постояла, а весілля твоє відсиділа.
Відтоді я не танцюю, Маріє, бо черевики як нові і шкода купувати нове взуття та й нове теж би тиснуло, а так посиджу в гарних черевиках і додому дійду та зніму. Далі одягну цюні чи тапочки і отак вже зручно собі ходжу.
А танцюристка я була славна, до тепер мені кажуть, як я легко танцювала…
Мені аж подих перехопило, адже я ніколи й не думала в чому мама ходить. Вирішила, що куплю їй гарне взуття і заміряла її розмір по черевику і вирішила, що додам трохи вшир, домовилася, що обміняю в разі чого.
Привезла мамі коробку з гарним бантом і подарувала.
– Ти, що? у мене ж не день народження. То це цінник скільки вони коштують? Та то моя пенсія, де я буду в них ходити? Хіба мене в них нарядиш.
– Мамо, та хоч приміряйте, щоб я знала, що вони не тиснуть і добрі.
– Та за такі гроші певно, що не тиснуть, – казала мама і вдоволено походжала по хаті, – Ти мені коробку залиш, я їх в шафу покладу.
– А, може, ви в них ходити будете.
– Куди?
– Ну, на пошту за пенсією?
– Ти що? таке взуття та на наші дороги? Ні, ні в якому разі, я й в гумаках дійду, ні, то до церкви, якщо буде гарна погода і то не знаю чи буду взувати, надто вони вже гарні.
А знаєте, яка мені думка майнула в голові? – треба було вибрати модніші, бо, видно, мені їх прийдеться доношувати, дарма, що моя нога менша за мамину, то навіть краще, не будуть так тиснути. Як мені цього позбутися? Порадьте, будь ласка!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота