fbpx

Недобре Оксана запідозрила, коли чоловік зачастив на полювання, та й гарячковий блиск його очей не тішив жінку. Помітила, як ретельно голиться й одеколоном напахчується, коли йде із дому. Здогадалась, що не до звірини лісової так чепуриться

— Чула? Степан одружується! Бере Оксану, вдову. Чотири роки минуло, як Василя поховала, а оце лиш Степанові вдалося підкотити до неї…

— Ой не віриться мені, що вживуться! Стьопка ще жодної спідниці не минав.

— Вірко, а чого це ти так розкипілась? Кажуть, до заміжжя ти теж Степана увагою не обділила…

— Брехня! Чого тільки люди не вигадають! Пішла я. Ніколи тут із тобою теревені правити…

Розійшлись сусідки в різні боки. А селом, як хвиля, котилася новина про одруження Степана…

ТРИДЦЯТЬ ШІСТЬ років крокував він життєвим шляхом, а все не мінявся: як побачить гарну молодичку, то облизується, немов кіт у масницю. Так було, поки не звела його з розуму вдова Оксана, позбавила спокою блиском своїх карих очей. Та горда молодиця ніяк не підпускала його близько до себе. Аж змарнів парубок. Що за чудасія? Стількох дівчат мав, а тут нічого не виходить.

Десь із півроку упадав за Оксаною. Не витримало лагідне жіноче серце. Приголубила. Та й скільки ж самій без опори бути?! Вона ж іще молода, душа кохання прагне…

Сімейне життя повністю переінакшило Степана, став він серйозним розважливим чоловіком. Як ішли з Оксаною селом, то їм услід озирались, милуючись гарною парою. Про інших жінок навіть не думав. Єдина пристрасть, якої так і не позбувся, — полювання. Коли відкривався сезон, закидав на плечі рушницю і з молодецьким завзяттям крокував до лісу. Дружина поважала захоплення чоловіка.

…Дорога до лісу пролягала через сусіднє село. Одного суботнього осіннього ранку, йдучи на полювання, зайшов до тамтешнього магазину купити води. За прилавком стояла пишна краля, і чоловік раптом відчув, як перехопило подих, коли продавчиня заклично подивилась на нього глибоким поглядом ясно-синіх очей. Невиразно промимрив:

— Мені… того… водички попити. Із собою… В дорогу…

— Якої? — кокетливо блиснула очима молодиця. — А чого ви так на мене дивитесь? Товар оцінюйте, а я не продаюсь.

Степан швидко видихнув, подумки струсив із себе заціпеніння і вже весело підморгнув жінці:

— А коли гарно заплатити? За таку красу ніяких грошей не шкода віддати.

Обручка з пальця тихо й непомітно зісковзнула в глибоку кишеню мисливських штанів…

Недобре Оксана запідозрила, коли чоловік зачастив на полювання, та й гарячковий блиск його очей не тішив жінку. Помітила, як ретельно голиться й одеколоном напахчується, коли йде із дому. Здогадалась, що не до звірини лісової так чепуриться…

У неділю раненько Степан швидко попрямував звичним шляхом. Душа у чоловіка аж співала, бо позичив у товариша ключі від мисливського будиночка. Там його з Аллочкою ніхто не побачить.

Пишна краля вже була на домовленому місці. Дощатий столик ломився від наїдків, а вранішнє сонячне проміння зручно вмостилось на пузатій пляшці із солодким хмелем.

Перехилили по чарці духмяного винця і тільки-но зустрілись руками, як двері рвучко прочинились і на порозі стала розгнівана Оксана.

— Он яке твоє полювання! Гарну козу підстрелив! Вгодовану. Тільки от чим?

Степан розгублено закліпав очима і з острахом зрозумів, що забув удома… рушницю. От бовдур! Що ж тепер буде?

А було і справді непереливки: Оксана, підштовхуючи чоловіка у спину, пригнала додому, зачинила в льосі і тримала доти на хлібі й воді, доки той не зарікся не задивлятись на інших жінок.

Після того Степан ще кілька місяців поспіль ходив селом, не підводячи голови. Чоловіки глузували:

— Ти, Стьопо, наступного разу не лише pушницю, а й штани вдома лиши. Так Оксана нізащо не здогадається, куди пішов…

…Минули роки. У Оксани зі Степаном двійко діток знайшлося. Вже й онуків дочекались. Гарно живуть. Дружно, у любові та злагоді. Степан назавжди забув про свої походеньки. Час од часу лише пил витирав зі своєї рушниці та знову ховав її у далекий закуток комори. А іноді, коли їздили з Оксаною до міста на базар і там спинявся поглядом на вродливих продавчинях, дружина, сміючись, штовхала його у бік:

— Скінчилося, діду, твоє полювання! Навіть не псуй зір на чужих принадах.

— Так отож-бо! Ти знаєш, ластівко моя, що кращої від тебе немає!

— Ходімо вже, старий лисе!

За матеріалами – Вербиченька.

Автор – Ірина Ясінська.

Фото ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page