Мене завжди дивували люди, які не живуть своїм розумом, а постійно питають поради. Звичайно, радитися й радити, як то кажуть, можна, але обережно. Ще й народна мудрість учить: «Людей слухай, але свій розум май».
Ліда та Єва вже не були настільки молодими, щоб не вміти собі дати раду зі своїми залицяльниками. Обидві ровесниці, що нещодавно відзначили свої 25-літні ювілеї, обидві випускниці коледжу, що працювали на одному підприємстві й проживали в одній кімнаті гуртожитку, обидві вже кілька років зустрічалися з хлопцями, які чомусь не кликали їх заміж.
Ліда почала скаржитись подрузі, що її хлопець Анатолій охолов до неї, вони рідко зустрічаються, бо в нього все якісь справи і проблеми, і вона боїться, що Толик її не кине.
– Порадь мені, будь ласка, що маю робити: до привороту вдатися чи зі своєю долею змиритися й залишитися старою дівою, – розплакалася Ліда.
– Якщо тобі не жаль грошей, то йди до знахарки, але спробуй його спочатку налякати: натякни, що в тебе з’явився інший, щоб змусити його приревнувати.
Недовго роздумуючи, під час побачення Ліда почала втілювати Євину пораду:
– Уявляєш, на днях зустріла колишнього однокурсника з коледжу. Він був моїм першим коханням. Ми поспілкувалися, й мені на мить здалося, що між нами не було цих п’ятьох років розлуки.
– Якщо так, то не заважатиму тобі більше. Хай щастить.
Ліда, вмить отямившись від такої блискавичної реакції Анатолія, хотіла сказати, що він не так все зрозумів, але вони вже наблизились до під’їзду, хлопець чмокнув її в щоку:
– Прощай.
Ліда забігла в кімнату й дала сльозам волю:
– Це ти винна, що мене кинув Толя. Порадила подрузі, називається. І навіщо тільки я тебе слухала? – посипались на Єву слова образи.
– Ну, вибач мені, хотіла, як краще. Що ж, якщо я виявилася винною, то спробую виправити свою помилку, – пообіцяла Єва, – я сама з ним зустрінуся й розкажу, що ти його любиш.
– Ще чого? Вже раз допомогла.
Ліда вирішила сама поговорити з Анатолієм, що він її неправильно зрозумів, перестрівши його перед шаховим клубом, куди хлопець постійно ходив, готуючись до турніру. Та він ішов не сам, а з якоюсь дівчиною.
– Толю, нам із тобою треба серйозно поговорити.
– Ти ж уже все сказала, так що «нас» уже нема, лише я та моя дівчина Оля, знайомся.
Додому Ліда прийшла вкрай пригнічена.
– Як він так швидко зміг знайти мені заміну? – поскаржилась подрузі.
– Раджу тобі не впадати у відчай. Це він на зло тобі назвав знайому з шахового клубу своєю дівчиною, щоб побачити твою реакцію, чи боротимешся за нього.
– Ти, справді, так вважаєш?
– Атож. Будь наполеглива, доведи йому, що боїшся його втратити, що сказане про однокурсника – то є вигадка.
– Тепер мені радиш вчинити геть протилежне.
– Головне, мати гарного порадника, в мене дар психологині.
– Аяже, – іронічно посміхнулась Ліда, злегка відвернувшись, щоб Єва не побачила тієї посмішки.
І все ж дівчина вирішила спробувати ще раз поговорити з Толею. Але її чекало ще більше розчарування. Тепер зустріти хлопця одного Ліді не щастило, тож вона зважилося підійти, знову побачивши його з Олею.
– Хочу з тобою наодинці поговорити, – Ліда торкнулася Толикового ліктя.
– Кажи, в мене від Олі нема секретів, – Анатолій звільнив руку, – слухаю.
Та Оля сказала:
– Гаразд, залишу вас на хвилинку.
Здавалось, слова Ліди про те, як вона боялася, що він її кине й, за порадою подруги, вигадала зустріч із однокурсником, щоб його приревнувати, на Толю не справили ніякого враження. Він тільки й сказав:
– Надалі живи своїм розумом. Вибач, мусимо йти.
Оля, що стояла неподалік, виразно показувала йому на годинник.
Незважаючи на слова Анатолія, щоб жила своїм розумом, Ліда знову радилася з Євою, що їй робити, бо життя без Толі не уявляє, чи, справді, вдатися до магії.
– Та якщо він і надалі з тією Олею, значить, він давно зустрічався і з нею, і паралельно з тобою. Навіщо тобі той ловелас? Забудь! Познайомся з кимось іншим. А до ворожки йди не за приворотом, а щоб порчу навести і відплатити, що свої найкращі роки ти на нього витратила.
Вкрай зневірена Ліда вже задумувалась над порадою Єви, та, коли поверталась з роботи, перед прохідною її чекала Оля. Вона запропонувала зайти в кав’ярню поговорити, але Ліда відмовилась. «Ще якусь порчу наведе на мене, щоб я не переслідувала Толика», – подумала Ліда.
– Гаразд, прогуляємось, і ти вислухаєш мене, – почала Оля. – Толя, справді, був моєю першою шкільною любов’ю, до того ж у нас було одне захоплення – шахи, разом відвідували гурток, після школи планували разом вступати в коледж, та якось він мене побачив із іншим, приревнував, ми посварились і розійшлися. З тим хлопцем у мене було несерйозно, та й за Толиком я не сумувала. І навіть, коли доля звела нас удруге на цьому турнірі із шахів, почуття наші не пробудились. Ми помирилися, щоб стати друзями, бо я по-справжньому покохала іншого, збираюсь за нього заміж, а він любить тільки тебе.
– Чому ж називав тебе своєю дівчиною?
– Для мене його слова були несподіванкою, то я його потім запитала, що це означає. Він і розповів мені, що ти натякаєш, що між вами має бути все скінчено, а він не уявляє, як без тебе жити.
– То чому сам мені про це не сказав?
– То ще скаже. Бо ми тоді спішили на змагання. До речі, ми з ним розділили перше і друге місця. Так що привітай свого чемпіона із заслуженою перемогою. Я вирішила з тобою поговорити, щоб ти не страждала, поки ображений Толя збирається тобі освідчуватись.
– То це правда? – Ліда боялася сполохати свою воскреслу надію.
– Правда, звичайно ж, хотіла б вас двох бачити на моєму весіллі.
Вдома Ліда вирішила не ділитися з Євою своєю радістю. Досить з неї всіх тих порад. Подруга ніколи не спішила радіти щастю, а на кожне переживання Ліди була тут як тут зі своїми рекомендаціями.
