Мені завжди здавалося, що жінка, мама, має знати свою роль і чітко її виконувати, я не вірю, що можна отак «забутися» та вирішити випхати мене з життя моєї власної дитини.
Ми з Семеном одружилися, здавалося, по-любові. «Здавалося», бо вже стільки пройшло років, що я вже й поняття не маю, чого я з ним живу, а, головне, для чого.
Ми знімали квартири деякий час і звісно, що задумали купити свою. Спочатку на заробітки поїхав Семен, він поїздив декілька сезонів і пошкодив собі спину.
Постало питання – або ми втрачаємо гроші, вкладені в будову, або премося з усіх сил аби таки мати власну квартиру.
Моєму синові було шість років, коли я поїхала сама за кордон аби заробити грошей.
Свекруха мене випровадила зі словами, що нарешті я пізнаю, як то даються важко гроші і почну цінувати її сина. Я цінувала Семена і ми добре жили, але за версією свекрухи, я мала йому певно поклонятися…
Я попросила її доглядати за моїми хлопцями, бо Семен хоч і не міг тяжко працювати, але він влаштувався на офісну роботу, мав мати чистий одяг, а Ігорчика треба в школу зібрати, уроки вивчити, портфель скласти…
Я думала, що вона просто приходитиме час від часу і йтиме додому, але десь через місяць Семен в розмові обмовився, що мама переїхала до нас жити.
Мені було це неприємно чути. Я така людина, що не люблю, коли в моїх речах риються, переставляють посуд, взагалі господарюють в моєму домі.
Заспокоювала себе тим, що так треба і скоро у мене буде власна квартира. куди я нікого не пущу наводити свої порядки.
Рік пройшов важко не так фізично, як морально – я сумувала за сином, за домом… Трудилася всюди, де платили, могла виходити у дві зміни і не відчувала втоми, головне ж, заробити і купити квартиру.
Мене не було рік, я їхала додому спеціально аби приїхати на день народження Ігорка. Йому мало виповнитися дев’ять і я уявляла, як він тільки прокинеться, а я несу йому торт зі свічками, цілую і бажаю всього якнайкращого.
Торт я везла ще з Польщі і свічки, щоб вночі не шукати, бо я мала приїхати десь о першій ночі.
Я попередила Семена, що їду з натяком на те, що мати його може вже ночувати у себе вдома, бо господиня вернулася.
Проте двері мені відкрила Тамара Василівна і зашипіла на мене аби я не так голосно пихтіла з сумками, бо розбуджу Семенка.
Настрій у мене вже був зіпсований, але найгірше чекало попереду.
На ліжку спав син і Семен, свекруха в залі на дивані, мені прийшлося притиснутися до сина і на одному боку спати, мов той заєць аби не звалитися.
Прогнозовано, що я проспала момент, коли син прокинувся.
Мене розбудили радісні крики з кухні: «Один, два, три… дев’ять!!!». Я попленталася на кухню в побачила, що свекруха вітає мого сина з моїм же тортом.
Я не можу вам описати, що я відчувала… Це гірше, ніж дізнатися, що Миколай не справжній… Це як хотіти пити дуже-дуже сильно, повзти до пляшки і зрозуміти, що вона порожня.
Не знаю, якими зусиллями я заставила себе промовчати і не псувати дитині свято. Я обняла його і привітала…
– Мама тобі ще подарунків привезла, – сказала я і малий побіг ритися в сумках.
Я дивилася на свекруху, але вона нічого не помічала чи вдавала, що не помічає…
– Я хотіла сина привітати сама, – сказала я їй.
– А я що? Та ж дитина встала от я й мусила привітати тим, що було. Я ж для дитини стараюся!
Я не знаходила слів, щоб якось озвучити, що я відчуваю… Як мені не приємно бачити її в моїй ролі!
Це тільки один невеличкий епізод з мого життя поруч з жінкою, яка поклала себе на вівтар синівської любові…
Фото Ярослава Романюка.
