Колись я купила квартиру в тому ж будинку, де живе моя мама. Думала, що це везіння – і в гості близько ходити, і з дітьми потім мамі допомагати буде не складно. І я у цьому районі прожила з самого дитинства. Все знаю. Хіба не чудово?
Потім я познайомилася із моїм майбутнім чоловіком, ми зіграли весілля. Мій чоловік — приїжджий, він не мав свого житла, тому він оселився в мене. Відносини були прекрасними, мене все влаштовувало від самого початку. Це саме та людина, яку я завжди шукала. Але мама відразу ставилась не надто добре до мого чоловіка.
— Ти геть зневірилась? — ось що вона сказала після першої зустрічі.
Я намагалася пояснити, що кохаю і він хороший, а наявність квартири взагалі не показник, у багатьох корінних жителів її теж немає. А мій чоловік дуже добра і приємна людина, вміє працювати руками, дбайливий і дуже надійний. Маму мої слова не вразили. Вона хмикнула і сказала: «Побачимо, що ти думатимеш, коли підеш у декрет».
Але час декрету ще не настав, а мама вже сіру речовину нам добре сполоснула. Приходить до нас вечорами і починає бурчати. Все їй не так і всі не такі.
— Світланина дочка нещодавно заміж вийшла, то в неї такий хороший чоловік! Зі своєю квартирою, машину нещодавно купив. З повагою ставиться до тещі і постійно щось дарує. А тут хоч би “добридень” заслужити.
Якщо раптом помітить, що я щось зашиваю, тут же голосить, що я не маю, що одягти. Я намагалася пояснити, що гроші тут ні до чого, я б не стала викидати одяг через одну дірочку ні за якого фінансового стану. Але все це марно.
І такі спектаклі розігрувалися щодня. А що, йти ж недалеко. Зручно. Чоловік дуже довго терпів, а потім припинив мовчати. Мама тут же влаштовувала сцену і просила мене вплинути на того, хто так ставиться до неї.
Можна було б просто не відчиняти їй двері, але це теж не допомагало. Крім цього вона часто телефонувала нам.
Ми з чоловіком поговорили, все обговорили і вирішили, що нам треба переїхати. Добре було б взагалі не повідомляти матері нову адресу, але це більше схоже на мрію. Але якщо ми житимемо далеко, вона не зможе приходити до нас щодня, а це вже непогано. Квартира у мене однокімнатна, а ми хочемо в майбутньому не менше ніж двох дітей. Доведеться у будь-якому разі думати щось щодо поліпшення житлових умов.
Вирішили, що візьмемо двокімнатну в іпотеку, продавши цю. Ми не стали говорити мамі про те, що спланували, адже це точно нічим хорошим не мало б скінчитись. Але довго приховувати не вийшло. Сусідки доповіли матері, що бачили, як ви з сумками виносимо речі із квартири. Вона прибігла до нас і запитала, куди це ми збираємося.
Мені не хотілося їй казати не правду, так що я сказала все, як є: продаємо цю квартиру, переїжджаємо у іншу на другий кінець міста.
Мені її аж шкода стало. Одразу змінилась в обличчі і вся якось менше стала. Пішла мовчки і нічого навіть не сказала.
Минув рік, а мама моя дуже здала. Від колишньої енергійної жінки нічого не залишилось. Часто телефонує і просить повернутись. Я вже задумалась. Шкода на неї дивитись. Можемо купити їй квартиру поруч із нами?
Але ж чоловік категорично проти. Просить пригадати, чому ми змінили житло. Каже, що возитиме мене щодня до мами, але якщо вона переїде ближче до нас, він навряд чи зможе таке витримати.
Я розгублена. Не знаю як правильно вчинити в цій ситуації.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – intermarium.news.
