— Мені потрібно усього 50 000 тисяч, говорив Тарас упевнено. – Так, гроші чималі, я розумію, але повір – це крапля в морі. Я додав значно більше. Головне: проект вигідний, це тобі будь хто скаже.
Я стою в передпокої своєї квартири в Одесі, ошелешена появою незнайомки. На порозі — Соломія, стильна брюнетка років тридцяти, одягнена як із модного журналу: шкіряна куртка з заклепками, ідеальний манікюр, що міг би вразити навіть найвибагливішого стиліста.
— Хто ви? — запитую, відчуваючи, як пульсує у скронях.
— Неважливо. Важливіше, чому я тут, — відрізає вона, впевнено переступаючи поріг. — Я і Тарас кохаємо одне одного, і він переїжджає до мене. Це його рішення! Ми плануємо весілля, тож збирайтеся і йдіть геть.
Я ледь не втрачаю рівновагу від її слів. Тарас? Мій Тарас, який учора за вечерею просив 50 000 гривень на “геніальний проєкт” і шепотів, що я — найкраща дружина на світі?
— Заходьте, — мій голос звучить дивно, але я тримаюся. — Нам є що обговорити.
Соломія мовчить, явно не очікуючи такої реакції. Вона, мабуть, думала, що я влаштую сцену чи сльози. Але я стою, хоч усередині все палає. Я відчуваю дивну ясність: мій світ руйнується, але я не дозволю цій жінці диктувати мені умови.
— Мене звати Соломія, — каже вона, переступаючи поріг. — Я не прийшла дискутувати. Я прийшла, щоб ви пішли.
Я мовчки поправляю светр, дивлюся кудись у порожнечу. Іду на кухню, ніби це звичайний ранок. Але в голові — вихор думок. Як я могла бути такою сліпою? Рожеві окуляри впали. Тепер я бачу все, як є.
Я згадую, як усе почалося. Дощовий жовтневий ранок у кав’ярні на Дерибасівській. Усі столики зайняті, і я, не підозрюючи чим усе скінчиться, підсіла до нього.
— Вибачте, усі місця зайняті. Не заперечуєте, якщо я присяду? — запитала, тримаючи чашку лате.
Це був Тарас. Затертий портфель, костюм явно не від кутюр — я одразу зрозуміла, що він не магнат. Але в його очах і манері говорити було щось магнетичне: “Я той, хто змінить твоє життя”. І я, довірлива, повірила.
За пів години ми розмовляли, як давні знайомі. Він розповідав про свої “грандіозні плани”.
— Я досягну всього, побачиш! — його впевненість змушувала вірити, що навіть сонце сховалося б від заздрощів.
Невдовзі з’явилися квіти — не розкішні, але щоденні. Записки з віршами. Прогулянки вечірньою Одесою. Він так гарно розповідав про море й зорі!
Це нічого не коштувало, але було чарівно. Я повірила в цей роман. А коли він попросив 20 000 гривень “до зарплати” на “проєкт, що змінить усе”, я не вагалася. Він же не міг підвести, правда?
Я закривала очі на його безробіття, виправдовуючи “творчу натуру”. Крутилася, як білка в колесі, заробляючи на нас обох, і вірила в його “великі ідеї”.
А він тим часом будував плани з іншою. Тиша. Соломія стоїть на кухні, не знімаючи куртки, ніби чекає швидкої перемоги.
— Гарна квартира, — кидає вона, оглядаючи кухню. — Тарас казав, що сам її обирав. У нього бездоганний смак.
— Зачекайте, — кажу я, повертаючись із коридору з папкою документів. — Хочу вам дещо показати.
Я кладу перед нею папери. Договір купівлі-продажу, свідоцтво про власність. Усе чітко: квартира моя, куплена три роки до знайомства з Тарасом. Її впевненість тане, як весняний сніг.
— Але він казав, що має ріелторську компанію. Що це його перша інвестиція, — мимрить Соломія, гортаючи документи.
Я відкриваю ноутбук, показую виписку з рахунку. Мої доходи — я провідна ріелторка в агентстві. Цифри говорять самі за себе.
— А це мої заробітки, — додаю спокійно.
Соломія падає на стілець, її погляд порожній.
— Він і у тебе просив гроші? — питаю я з гіркою іронією. — Розповідав про свої “прибуткові проєкти”, так?
— Коли він просив вкластися в новий готельний комплекс, — Соломія закриває обличчя руками. — Боже, яка я наївна!
— Скільки? — тихо питаю.
Тиша. Усе зрозуміло без слів. Дві жінки, обведені довкола пальця одним чоловіком, сидять у моїй кухні, кожна зі своїм.
— Майже 50 000 гривень, — шепоче Соломія. — Казав, що за місяць буде прибуток.…
— Усе буде! Гроші повернуться з відсотками, я ж обіцяв! — лунає знайомий голос від дверей.
Тарас заходить на кухню, обіймаючи повітря своїм светром — моїм подарунком на його день народження. Джинси — теж від мене. Його усмішка, якою він завжди зачаровував, тремтить.
— Тарасе? — Соломія схоплюється, її обличчя палає. — Ти мав бути на зустрічі з інвесторами!
— Учора він просив у мене 50 000 на “терміновий проєкт”, — шепочу я. — Мабуть, я і є той інвестор.
Тарас застигає, його погляд бігає між нами. Але він швидко надягає свою звичну маску.
— Дівчата, я все поясню, — каже він, намагаючись звучати лагідно. — Соломіє, твої гроші в надійному місці, вони працюють.
— Де? — Соломія ступає до нього, очі палають гнівом. — Я продала машину, позичала в батьків! Де мої гроші?
— Я все продумав! За місяць будуть перші прибутки!
— Оленко, із Соломією все не так… Це ділові стосунки! Просто бізнес.
— Бізнес? — Соломія гірко сміється. — А побачення? А слова про кохання? Ти щодня клявся, що не можеш без мене жити!
— Усе не так! — він схоплюється, розмахуючи руками. — Я хотів як краще.
— Обіцяв розлучитися! А тепер кажеш, що це бізнес?
— Я заплутався! Мені потрібен був час.
Вона хапає сумку.
— Усе. З мене досить.
— Соломіє, зачекай! — Тарас кидається за нею. — Я все виправлю! У мене є план.
— Навіть не наближайся, — вона виставляє руку.
Двері грюкають. Тарас стоїть у передпокої, розгублено озираючись.
— Оленко, пробач. Я не хотів. Я заплутався.
— Заплутався? — я всміхаюся У брехні? Чи в обіцянках, які сам не пам’ятаєш?
— Оленко, я кохаю лише тебе! — він ступає вперед, але зупиняється під моїм поглядом.
— Знаєш, що найприкріше? — продовжую я. — Не те, що ти знайшов іншу. І не те, що ти казкар. А те, що ти віриш у свою казку. Ти говориш неправду, навіть коли все очевидно. Ти, мабуть, сам повірив, що здатен на щось більше.
— Я виправлюся! — він хапається за голову. — Дай мені ще один шанс!
— Ні, — мій голос спокійний, майже байдужий. — Переночуєш у вітальні. Завтра збереш речі й підеш.
— Але куди я піду? У мене немає грошей на оренду, — він замовкає.
— Це не мої проблеми, — я знизую плечима. – У тебе ж є система! Безпрограшна! Перевіриш, як вона працює. Але я більше не твоя “інвесторка”.
Ранок був тихим, ніби світ вирішив зупинитися, щоб не турбувати мене. Я стою біля вікна з чашкою кави, дивлюся на Одесу, що прокидається.
Люди, машини — усе йде своєю чергою, а я тут, у своїй квартирі, намагаюся зібрати уламки життя, яке ще вчора здавалося цілим.
Кроки за спиною. Тарас. Я не обертаюся. Немає ні сил, ні бажання. Він, звісно, намагатиметься щось сказати, пояснити. Як завжди.
— Доброго ранку, — кажу так, що сама не впізнаю свій голос.
Він хрипко кашляє, граючи роль винуватого хлопчика, і обережно підходить.
— Оленко, — його голос тягнеться, як липка павутина. — Давай поговоримо.
Я мовчу. Цей момент — мій. Уперше за роки я не виправдовую його. Ніч була першою, коли я відповіла собі чесно на питання, які гнала геть.
— Я все зрозумів, — він сідає на стілець, удаючи щирість, але я знаю: це ще одна його роль. — Я помилився. Але ми можемо почати спочатку! Я знайду роботу, поверну все.
— Все? — я сміюся, і цей сміх холодний, як зимовий вітер. — Які? Мені? Соломії?
— Я просто заплутався, — його голос стає жалібним.
Я повертаюся до нього. Дивлюся, ніби вперше бачу. Не коханого, не чоловіка, а просто людину, яка випадково опинилася в моєму житті.
— Знаєш, — мої слова тверді, без жалю, — я вірила в тебе. Усі ці роки. У твої проєкти, обіцянки. Закривала очі на все. Виправдовувала тебе перед батьками, перед собою, думала, ти здатен на більше. А тепер розумію, що дарма.
— Ти завжди мене розуміла! — він схоплюється, шукаючи виправдання.
— Ні, — я хитаю головою. — Я вигадала іншого — успішного, з планами.
— Я можу стати таким! — його очі блищать. — У мене стільки планів. Побачиш!
— Я подаю на розлучення, — слова падають, як камені, заповнюючи кімнату.
Тарас застигає, його обличчя кривиться в усмішці.
— Ти не можеш.
— Можу. І подам, — кажу спокійно. — Завтра їду до юриста.
Він розгублено озирається, ніби шукає підтримки в кухонних меблях.
— Але як же я, — він замовкає.
— Як же ти? — повторюю, дивлячись із холодною настороженістю. — А куди ти збирався, коли обіцяв Соломії одружитися? Що тепер? Куди?
Він мовчить, опустивши погляд.
— Збирай речі, Тарасе. І йди, — у моєму голосі немає жалю.
— Я можу змінитися! — його голос тремтить. — Дай мені шанс! Останній!
— Ні, — кажу твердо. — Жодних шансів. Жодних проєктів. Жодної казки.
Він щось бурмотить про кохання, прощення, зміни. Але я не слухаю. Його слова — порожній шум. Я вільна.
А в двох квартирах дві жінки приходять до тями після казки, у яку так хотіли вірити. Я — від п’ятирічної ілюзії щастя, Соломія — від мрії про казкового принца.
Тарас зник із мого життя, залишивши лише порожні обіцянки, тоді я не знала, що він повернеться за рік, але не сам. Я повернулася до роботи з новою силою, ніби скинувши тягар із плечей.
А рівно за рік на моєму порозі стояв Тарас із малим згортком на руках:
— Я не знаю куди йти. Вона покинула нас. Прийми хоч на перший час.
Звісно, я не могла зачинити двері у нього перед носом, не з малим дитям на руках, ні. Прийняла, майже місяць він живе у мене. Тарас змінився, так ніжно доглядає малюка, працює, навіть оренду кімнати мені виплачує.
Дивлюсь на нього і думаю, а може не все втрачено? Можливо йому потрібен ув життєвий урок, аби зрозуміти, що у житті має значення насправді?
Можливо, буде правильно дати йому ще один шанс, як думаєте?
Головна картинка ілюстративна.
