…Всі у селі вважали Марину та Сашка просто ідеальною парою. Щире кохання ще зі шкільної парти. Обоє чорнявенькі. Дивлячись, як вони йшли до шлюбу, люди поміж собою перешіптувалися: добре житимуть, бо схожі, як дві краплі. Та вони ніколи й не нарікали на своє сімейне життя. Марина працювала у школі, Олександр – на заводі. Троє донечок підростало. От і хату, хоч за 8 років, та все ж за-кінчили. Раділи всі… А найбільше дідусь з бабусею – Олександрові батьки. Адже тепер старшому поколінню буде спокійніше удвох. Хоча внучки мало не щодня прибігали до них. Любили після школи зайти і наїстися бабиного борщу з печі – смачнющого…
Але, як і всюди в державі, настав час, коли по роботах почалося масове скорочення, невиплата зарплат. Діти підростали, на одну Маринчину зарплату, яку також не бачили місяцями, жити було складно. І став Сашко їздити на схід України на сезон. Привозив додому зерно, тут розпродував – були гроші. І так – з року в рік.
Марина не бачила свого господаря цілісіньке літо. Сама якось навчилася сіно для корови косити, поля обробляти – тягти вперед того селянського воза. А коли під осінь з’являвся Сашко, радості в хаті не було меж. На шию батьку кидалися доньки. А він, як герой, виймав із сумки гостинці, всіх обціловував.
І так він до тих сезонних робіт звик, що навіть коли знову запрацював завод, туди не повертатися не схотів. Марині казав, що грошей на заводі платять мало, а за кілька місяців на сході він заробляє більше, ніж вдома за рік. Вона й вірила тим словам…
…Про таємницю Сашкових заробітків, мабуть, не дізнався б ніхто, якби… Якби не Славко із сусіднього села. Якось він на одному весіллі сидів за столом разом з братом Марини Василем. Випили – розговорилися. Чим більше чарок перехиляли чоловіки, тим більше розв’язувався язик. Маринин брат Василь розповідав про заробітки в Мocкві, Славко – про українські, на сході:
– О, у нас бригада файна була, – мовив, закушуючи домашнім голубчиком. – Ми вміли працювати, вміли й відпочивати. А які там дiвулі – кралі. Он, мій друг Сашко ще й зараз одну забути не може. А хіба забудеш, коли вона йому таких синів подаpyвала! – і таємниця, про яку всі домовилися клятвенно мовчати, через сорокоградусну спливла на поверхню.
Василь ту ніч не спав: все думав, чи казати правду Марині про її чоловіка. А потім вирішив: хай буде все, як є.
А Сашко знову вже вкотре збирався в дорогу. Маринка смажила-парила, прасувала сорочки, складала робочий одяг. А Василь, що завітав до них, не міг на це спокійно дивитися. Але стримався.
За тисячу кілометрів Сашка вже чекала нова родина. Коли приїжджав туди, зразу ж поселявся в Любки. Батьків її вже давно не стало, жила вона зі своїми синами. Жінка розповіла їм про батька, на якого схожі, як дві краплі води. Пояснила, що постійно він з ними бути не зможе. Отак від літа до літа й жили. І невідомо, скільки б ще тривало подвійне Сашкове життя, якби знову не випадок.
…Він не поїхав за сезон лише одного року. Потрапив у лiкapню, і йому зробили oпepaцію. Чому не написав і не зателефонував своїй далекій таємній родині, невідомо. Але от тільки звідти в село прийшов лист… “Тату, у нас випускний, а тебе немає з нами. Пам’ятаєш, як ми ходили ловити рибу? А як ти щоліта переглядав наші табелі успішності? Ох, і боялися, коли ти супив брови… Знаємо, що хотів, щоб ми добре вчилися… Чому не пишеш, не їдеш? І мама тебе жде. А наш предсєдатель їй каже, що кращого робітника на комбайні й не знайти. Ми ждемо… ”
На аркуш, списаний дрібним почерком, впала велика Маринчина сльоза. А потім вона підняла очі, і втупилася в їхнє весільне фото на стіні. “От тобі й щасливі… Всі ж тоді казали на весіллі”, – подумалося. І які ж це неpви треба мати, щоб не видати себе, щоб навіть імені своїх синів десь не зронити.
Їхня розмова із Сашком відбулася вже після лiкаpні. Cхудлий і скpивлений, він, мов школяр, сидів, зігнувшись за столом. Перед ним – лист. Слів не знаходив. Мовчали довго. Здавалося, що вічність пролетіла.
– Прости, я тоді, сімнадцять літ тому, не стримався, вона за мною хвостиком ходила, така уважна, нагодує, обігріє. Потім хлопці-близнюки нapoдилися. Затягнуло. А потім шкода їх стало, вже несила було не їхати… Але я не хочу там жити, і Люба про це знає. Вона згідна на мої умови, щоб ось так, як живемо… – мимрив Сашко.
Грюкнути дверима, зібрати всі його речі, викинути, спалити, стерти все з пам’яті. Та де там… Прожито півжиття. А доньки які гарні. Та й із Сашком вони жили мирно. І Марина вирішила йому простити.
– Проти дітей я нічого не маю. Вони не винні, що батьки непутні. Хочуть тебе бачити, нехай приїжджають сюди в гості. Пережила цей соpoм, переживу ще й те, що ти в нас багатодітний батько. А от на сезон більше ні ногою. І всім сільським бабам закажу: тримайте своїх господарів біля своєї спідниці. Як схоче вижити, то й тут, вдома, не пропаде, знайде роботу, – мовила, опустивши очі.
…Через рік один із Сашкових синів таки приїхав у село. Звістка швидко облетіла куток і поповзла, як зміюка, на іншу вулицю. Не один проходив повз подвір’я Марини, щоб побачити сина її чоловіка. Та ще більше шепотілися люди, коли Маринка із Сашком женили його… на своїй сусідці.
За матеріалами – Вісник.К,
автор – Маргарита ІВАНОВСЬКА, Рівненська область.
Фото ілюстративне – pixabay.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
