fbpx

Невістка моя була ще та штучка, я змирилася з тим, що вона псів і котів до хати тягає, але де ж я думала, що вона чужу дитину до хати приведе! А мені ж серце стискається, що моя онученька лежить і лиш губами плямкає, а оте чуже все молоко п’є!

Звати мою невістку Мар’яна і вона з такої родини, що за ними ніякого приданого не було, зате вже вона мені й двох псів до хати пристарала і двох котів.

– Мамо, – каже мені, – їх хтось викинув таких маленьких аж за село, як можна? Вони такі маленькі і там не виживуть!

– Для того їх туди і відправили, а ти назад тягнеш! Воно ж усе їсти хоче!

– Та скільки там того, вони маленькі…

– Це зараз маленькі, а як підростуть, то що? Ти хоч гривню в хату принесла?

А та в сльози та до мого сина, жалітися. А що я такого сказала? Правду! Сидить вдома, бо ніде не може знайти роботи і лише мій син на всіх батрачить. Живуть у мене, бо де їм дітися?

– Яке місто, – сказала я їм, – нема де гроші витрачати? Живіть у мене і гроші на квартиру збирайте.

Отак вони й живуть і мені щось поможуть по господарці і є всім що їсти, адже все своє.

Отак вони прожили у мене два роки і син вже каже, що має запас на квартиру і її батьки щось там продали і докладуть. Та що вони там могли продати? Козу чи що? Я як те почула, то одразу й собі гроші витягла зі сховку і сказала синові:

– Скільки вони дали, бо я теж дам, щоб вони потім тобі не казали, що хату помогли купити!

Коли він озвучив суму, то я трохи втратила запал, бо у мене таких грошей не було. Десять тисяч доларів просто жінка звідки візьме. Дивно, де вони взяли.

– Продали бабусину хату з городом, – каже Мар’яна.

– Ну хоч щось ти принесла в цю хату, крім котів.

– Я їх з собою заберу.

– Та зараз! Щоб в новій квартирі котами чути було? Вже хай тут миші ловлять!

Ви чуєте? Вже з квартири робити розплідник. Я так синові й сказала, що ніяких котів в квартирі, бо я буду перевіряти і те все в село спроваджу.

Вже купили вони квартиру і туди перебралися. Але ви думаєте, що синові стало легше? Де там! Вже Мар’яна при надії! Я онука хочу, звичайно, а для чого я вже який рік корову тримаю? Та все для дитини! Та я їй стільки всього молочного передавала в місто, та всього, що є.

– Їж, бо дитина має бути здорова, а то з тебе одні очі.

Та я такі сумки носила їм, що мені аж руки до землі діставали. Не знаю, що там давали її батьки. але що вони можуть дати?

І так я вже чекала на дитинку і знала, що буде у нас дівчинка і я вже нав’язала дитині шкарпеточки, шапочки, камезельочки… Та то така буде у мене красуня, а як піде в мене, то кавалери будуть з усіх сіл.

Отак я собі мріяла і нарешті вже настала та пора. Приїхала я без запрошення до них, бо знаю, що в квартирі нема що і з’їсти, адже син там і днює і ночує, я купу наготувала їсти, так чекала їх з виписки, що й не передати.

І от заходить до хати, несе син донечку, а Мар’яна позаду … і теж зі згортком.

Я так зраділа і не одразу зрозуміла, що то відбувається! Але як син прийшов мені розказувати, то я аж руками сплеснула, бо такого від моєї невістки й слід було чекати – чужу дитину взяла, бо шкода їй стало!

І отак я дивлюся, що той хлопака має такий апетит, а моя онученька спить і губами плямкає! Я вже рота розкрила аби все їй сказати. бо хто це зробить, як не я, бо ж де її батьки є та й що вони можуть. А тут дитинка на мене подивилася просто в очі і мені всі слова застрягли в горлі.

Ну як таке можна лишити? Та вже де одне є, там і два, а для чого я корову тримаю?

– Дай мені онука трохи на руки, а ти поспи, – сказала я їй.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page