Невістка поглянула мені в руки і каже суворо так: “Що знову? Мені? Я ж просила цього не робити”. Мене мало цікавили її слова, тож я пройшла у кімнату і поставила горщик із доларовим деревцем на вікно. Що ви думаєте? Коли я поверталась додому, моє чарівне деревце валялось зламане під вікнами у розтрощеному вінтажному горщику.
Напевне, мені не вчителем потрібно було бути, а обрати професію дизайнера, хоч у мій час такої і не було. Я прикрашаю і роблю кращим усе, д чого око дотягнеться.
Моя квартира зразок витонченості і виняткового смаку господині. Усі, хто потрапляють до нас втрачають мову просто, і це я кажу не для того, аби похвалитись, я описую реальний стан речей.
Коли ж мій син оженився, я віддала молодятам квартиру матері своєї. Двокімнатна хрущівка, нічого особливого, але якби мені одразу після того, як я заміж вийшла, дали квартиру за просто так, я б літала від щастя.
Молоді ж заходились робити ремонт. Я активно участь приймала. Обрала і замовила шпалери, тюлі штори. Навіть, власноруч перефорбувала люстру у великій кімнаті, так, аби вона підійшла по стилю до шпалер. Але, замість того, аби з удячністю прийняти допомогу мій син із невісткою найняли бригаду робітників.
Я коли зайшла у кімнату, для якої усе придбала і побачила, що нічого із мною запропонованого зроблено не було, мало не розплакалась. Замість запропонованої розкоші, на мене дивились білі стіни і світильнички у стелі. навіть тюлів не було. Порожні вікна із чимось віддалено схожим на штори.
Вся квартира біла. Люди добрі, мов у стаціонар потрапила, тільки у білих халатах ніхто не бігає. Навіть підлогу замінили на світлу і панелі якісь вліпили. не знаю у чім там краса, але схожі вони на цеглу побілену.
Я придбала їм плед на диван, але вони його не стелили. Подарувала невістці скатертину на кухонний стіл, аби хоч трішки той білий колір розбавила, але і та не прижилась. Прямо при мені вона її зі столу і зняла.
У невістки одне на устах:
— Не несіть мені нічого, у нас все є.
Однак, що ж там є? Порожні стіни? Підлога без килима і вікно без вазону? Ні тобі покривала гарного, ні тобі серветки де, чи якоїсь вазочки. аби око радувала. Все біле, молочне, кольору дуба. Аж моторошно.
А це, принесла я молодим у вінтажному кольоровому горщику, доларове дерево на щастя. Ні, ну має ж бути хоч щось живе у тій квартирі чи ні? Та й вазон той на прибуток, я добре то знаю, не раз читала.
Але, замість того, аби гарненько подякувати, моя невістка ще з порогу мені заявила, що їм нічого не потрібно. Ну а потім. Ох, я такого не очікувала. Уже коли я додому йшла, то подароване мною доларове дерево валялось уже поламане під вікнами у розтрощеному горщику.
Я зі сльозами на очах набрала сина свого. Розповідаю, хлипаю, а він, замість того, аби підтримати, ще й нагримав на мене:
— Правильно зробила. Та й узагалі, я приїду і заберу ключі від нашої квартири. ну скільки можна уже? ти совість маєш?
У мене нині на душі так важко. за що ж вони так зі мною? Я намагалась допомогти, підказати, зробити так, аби було гарно. Зрештою, я ту квартиру їм віддала, вона моя.
А виходить, що на мене не тільки не зважають, а й відкрито зневажають. Подарунки летять із вікон, ключі забрати хочуть.
Що за покоління нині? Чого вони дозволяють собі таку поведінку, адже це немислимо, не етично і вище будь якого розуміння? ну ніякого такту?
29,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
