fbpx

Невістка таки вийшла зі мною на город, та кликала я її разів із двадцять. Я ж їй важкої роботи не дала – попросила кидати фасолю, доки я ямки роблю. На два ряди її стало, а потім, як полетить відро. Ой, мали що сусіди чути, бо говорила вона довго і від душі

Невістка таки вийшла зі мною на город, та кликала я її разів із двадцять. Я ж їй важкої роботи не дала – попросила кидати фасолю, доки я ямки роблю. На два ряди її стало, а потім, як полетить відро. Ой, мали що сусіди чути, бо говорила вона довго і від душі.

Восени мій син попросився до нас жити. Жили вони до того у квартирі невістки, а та належала її бабусі. Як не стало старенької, рідня ділити те житло почала, а вони із сім’єю не мали іншого варіанту – переїхали до мене.

Так ми собі поговорили, що добре було б узяти господарки багато і починати складати гроші хоча б на перший внесок для власного житла їм. Узяла я десяток свиней, трьох биків, зерна придбала, всі гроші що на покладі мала витратила, та ж заради сина хіба шкода?

Спершу син мені і допомагав, та вже на третій день, чи то мішок узяв не правильно, чи то вже до того йшло, а прихопило спину. То мусила я витратитись ще на те. аби він одужав.

Ну а невістка і онуки – міські. Неля в сарай зайде, побачить свиню і пищить. Про те, аби відчистити, чи їсти всипати, то й мови не було. “Фе” – ото єдине, що я від неї чую останнім часом.

А тут весна ж прийшла. Син на роботу пішов, ніби як за комп’ютером щось там заробляє, а роботи ж повно. Пішла я вкосила трави, прошу невістку допомогти принести, а та мені “зараз. мамо” і ні руш. Уже я все перенесла, заходжу у хату, а та роздратовано:

— Нащо було просити, як ви самі все зробили?

— Та й дійсно? А чи буде худоба питати коли в тебе час знайдеться?

Картоплю ми ще якось разом посадили, але мені було ніби як соромно, бо ж виходило, що через мене вони всі так наробились важко. Кукурудзу я під сажалку за пів дня висадила, а от фасолю попросила невістку допомогти висадити.

Та прийшла таки, але то й не робота була: фиркала, а потім, як запустить те відро у вільний політ і давай:

— Нащо ці городи? Кому скільки треба? Аби робота була, аби не сидіти намарне? Та візьміть баночку фасолі за двадцять гривень до борщу раз на місяць. Так ні, треба день покласти на те день,. аби її в землю закопати. Жити по-людськи не пробували? Ні тобі ванни, ні вбиральні, все на вулиці. Набридло.

Коли я до хати зайшла то сина попросила речі зібрати і знайти сім’ї зручне місце, бо ж їм у мене не добре. Коли той запитав у чім річ, я все розповіла. Та замість того, аби дружину присоромити, він лиш хмикнув і сказав, що я й справді надто багато на себе беру і вони не розуміють – нащо?

Тобто, коли я продукти їм у місто передавала, то розуміння вони мали, а як самим біля нього ходити, то воно врапт зникло? Так виходить? Син же відповів, що ніхто і ніколи мене ні про що і не просив, виявляється, а у всьому була лиш моя ініціатива і тепер нічого їм вигадувати ті торби і гроші, бо вони б і без них жили б добре.

Слово по слові, то так вони і вийшли в двері того дня, бо вже надто багато “доброго” мені сказали. Три тижні не з’являлись, а це, мабуть таки сусід промовився, що я биків здала, бо син приїхав із онуком.

Щось він подвір’ям ходив, щось ніби намагався мені допомогти, чи що, але ж я бачу, що не заради того приїхав. Крутився і так і от так, а потім завів мову що треба дітей до весни одягнути, що оренда квартири дорога і що взяли вони квартиру без техніки, а свою ж вони всю продали. Говорить і в очі мені дивиться, а я мовчу.

Зрештою, поглянув на годинник і каже:

— Мам, до автобусу ще годинка, то ти збери нам продуктів яких: картоплі там моркви, тушонки. ну і гроші я візьму, нам би плиту нову придбати і холодильник, та й за квартиру заплатити, поки Неля ще не отримала зарплату.

Я ж ні торби не зібрала. ні грошей не дала. Завела сина у сарай а там уже було все, що потрібно для вбиральні придбано:

— Все я вам віддавала, та для вас дбала. А ви ось, такі молодці, мене присоромили. Ятепер оце і ремонт зроблю нарешті і вбиральню і душ із ванною. Добре, що ви мені очі відкрили, бо я якось уже звикла, пристосувалась. А тепер хоч по-людськи заживу.

Син аж зблід, зобразив посмішку, покрутився до автобусу і поїхав. Нарешті я й поросят збула. Сума пристойна вийшла, рука потягнулась до телефону, сина набрати, але я себе спинила. Дивлюсь на ті гроші і вже мені скутер треба, аби до магазину їздити, гойдалку садову хочеться, підлогу теплу у кімнаті.

Поговорила із подругою, а та біля скроні пальцем крутить, каже, що я маю одну дитину і не можна з ним так, треба простити.

Не знаю я, як мені бути. Пробачити сину? Урок він зрозумів? А чи все ж витратити все на себе і вкласти у власний дім. Все ж діло до старості йде?

Як би ви на моєму місці вчинили?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page