Я багато чим в житті заради сина свого пожертвувала, в тому числі і особистим життям. Старалася влаштувати його долю і махнула рукою на свою, а тепер маю отаку віддяку.
Коли я їхала на заробітки, то була ще зовсім молодою жінкою, що то таке тридцять шість років? Думала, що їду на кілька років, зароблю синові на навчання і вернуся та ми й далі будемо з чоловіком собі жити. Дуже вже мій Олесь мріяв про те, щоб стати лікарем і для того мені прямо в очі було сказано одним викладачем:
– Хочете аби син ходив в білому халаті, то їдьте на заробітки.
Що не зробиш заради коханої дитини? Поїхала я і так там пробула два роки безвилазно, щоб і суму заробити і як би так поставили в паспорті відмітку, то щоб не було шкода. Працювала як той віл, не жаліла себе ні крихточки, бо дитина моя мала мати освіту. Мала жити краще за мене.
Коли ж я приїхала, то чекало мене два сюрпризи – Олесь передумав ставати лікарем і чоловік мій знайшов собі за той час іншу жінку.
Я їхала звідти аби нашу родину зміцнити, а приїхала вже на її руїни. Син пішов вже на юриста, вчився так собі, добре що були мої гроші та сесії якось закривав. А я покрутилася і назад поїхала, бо ж треба дитині ще й на квартиру заробити, адже чого моя квіточка буде по гуртожитках жити?
Знову не було мене п’ять років, гроші я синові ще регулярно передавала і заодно збирала на квартиру.
Приїхала і купила дитині квартиру і заодно ще й весілля справила дитині, бо вирішив він женитися. Звичайно, що я раділа з того, що все у нього буде добре, наче невістка виявилася непоганою.
Де ж я знала на що вона перетворить мою квартиру!
Якось я прийшла до них в гості і очам не повірила – всюди бруд, на кухні все заляпано жиром, ванна в розводах, на підлозі шар пилу, все таке, наче його вже місяці два ніхто не прибирає!
– Іванко, а що це таке? чоловік на роботі, а ти вилежуєшся та сміття тут складуєш! Ану встала і привела мою квартиру до ладу!
– Вашу? Це Олеся квартира і не лізьте до нас, ми будемо жити так, як схочемо. Я не збираюся тут все вилизувати і життя витрачати на протирання пилюки!
Я втратила дар мови, а вона мене з квартири випихає буквально. Сказала, щоб я більше до них без попередження не приходила.
Ти подивися, яка цяця. Я зателефонувала до сина, а він і собі:
– Мамо. Ми змінимо замки, щоб ти не ходила так часто. Ми собі живемо так і нам так зручно.
Я вже не мала що сказати. Піде так само моя квартира, як і синова освіта, бо де ж він працює по професії, товар на машині розвозить, на яку я теж давала гроші.
І тепер я лишилася навіть без тієї ілюзії, що я не дарма прожила своє життя, що сина вивчила і все йому забезпечила, бо не так син тим всім розпоряджається, без розуміння і без пошани до моєї праці. А я ж навіть про особисте життя своє не думала, вже вся налаштувалася на те аби онуків няньчити, а вони он як зі мною.
Довго це мені ятрило, але потім я вирішила, що маю поїхати за кордон і просто відпочити і прожити бодай тиждень так, як всі ці роки мріяла – в гарному готелі, з гарною їжею і в мирі з природою. Не можу я на сина вплинути. Але на своє життя ще можу, дуже сподіваюся, що ще не пізно. А діти – пробачити їм чи що?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
