– Бідолаха, як же потрапив ти сюди?» – Іван підійшов до собаки зовсім близько. Пес ощирився. Він явно не хотів підпускати до себе незнайомця.
– Ти мені зуби не показуй. Не таких брав, – сказав Іван сильним владним голосом, голосом в якому не було страху, а була перевага і спокій. Пес підкорився ватажкові.
Для безпеки Іван все ж одягнув бідоласі намордник. Не боятися це одне, а обережність і прорахунок на крок вперед – інше. Він це знав, бо робота така – кінолог.
Про те, що в лісі лежить великий собака, що потрапив в капкан, Іван дізнався від місцевих дітлахів. Вже ці діти знають, куди і що повідомити. Відразу до нього прибігли.
— Їх би видерти, як слід, — думав Іван, — За те, що по лісах лазять, але ж є батьки у них. А мисливці — ці теж видно розуму недалекого. Знайшли місця, де капкани ставити, хоч би далі в ліс зайшли. Видно такі мисливці, що самі лісу бояться, тільки в прилісках хоробрі.
Зайнятий своїми думками, Іван тихенько поглядів на пса, розкривав капкан. Нарешті, лапу вдалося звільнити. Пес, кульгаючи відійшов в бік і ліг.
— Ну ось, ти ніби тікати зібрався, — покартав Іван — Передумав чи погано стало? Може лапа болить? Іди сюди, гляну. Він поманив собаку рукою і той слухняно підійшов.
— Так, напевно, без рентгена не обійтися. А дивись-но, ось і звісточка від господаря, — Іван зняв з нашийника капсулу з адресою. – От і добре. Ти, звичайно, хороший малий, але не можу ж я спонсорувати лікування кожної врятованої собаки. У мене, дружочку, повно своїх витрат. Сподіваюся твій господар живе за правилом «Ми відповідаємо за тих, кого приручили».
Іван посадив пса в автомобіль, розгорнув папірець, який дістав з капсули і набрав номер.
— Добрий день, мене звати Іван!
— Дякую, мені не цікаво, —- відповів мелодійний жіночий голос.
— Стривайте! Це не реклама! Джек! — ім’я пса він теж прочитав на папірці.
— Джек! Де він? Де мій хлопчик?
— Ваш хлопчик зі мною. Він в лісі потрапив в капкан. Я виїжджаю в місто, йому потрібно рентген лапи і можливе лікування. Ви нас зустрінете?
— Так! Тобто я взагалі на роботі …
— Я розумію, але це ваш пес, а не мій.
— Так, звичайно, мій. Я спробую відпроситися і передзвоню Вам.
Дівчина поклала слухавку. Іван добре розбирався не тільки в собаках, а й в людях. Він зрозумів, що допомоги від цієї особи навряд чи дочекатися, навіть якщо це її собака. Тепер, коли вона знає, що Джек в надійних руках, вона не буде поспішати. А що робити йому? Він не з тих, хто кидає в біді друзів, особливо таких, які залежать від людини.
«Гаразд», – посміхнувся Іван своїй наївності, — Спробую включити в рахунок послуги няньки для Джека». Посміхнувся, бо іншого не залишалося, не викидати ж собаку назад в ліс. А Джек тим часом вже щосили сопів на задньому сидінні автомобіля. Його морда виражала щасливе задоволення. «Може я погарячкував з рентгеном», — подумав Іван, але побачивши, як Джека уві сні трусить і неприродну позу його лапи, він все ж повіз знахідку в ветеринарну клініку.
Джека і Івана, як очікував останній, в місті ніхто не зустрів. Перелому у пса не виявилося, зате був сильний удар. Лапу довелося туго перев’язати. Іван привіз Джека додому. Обидва голодних, вони з’їли по тарілці макаронів з тушонкою.
— Не знаю, якими делікатесами тебе годують, а це справжня їжа завзятого холостяка, — звернувся Іван до пса, — А ти, хлопче, нічого, з тобою можна мати справу, ходімо дивитися кіно.
Не встигла парочка розташуватися біля блакитного екрана, як пролунав телефонний дзвінок.
— Добрий вечір, Іван, це Ліза, господиня Джека. Я готова все оплатити і забрати мого хлопчика.
— Добре, запишіть адресу. Чекаємо!
Через півтори години, коли Іван і Джек дрімали під звуки фільму, ідилію порушив стук у двері. Іван відкрив і спросоння не відразу зрозумів хто. І тільки опустивши очі побачив маленьку тендітну дівчину.
— Ви? Ліза?
— Так, приємно познайомитися Іван.
З кімнати вибіг Джек і буквально прикував Лізу до стіни, облизуючи її обличчя. Незважаючи на величезну любов до собак, таких «усі-пусі» Іван не міг терпіти. Він різко осадив Джека, командою «Місце!». Джек відразу знайшов собі місце біля ніг Івана, тільки хвіст продовжував танцювати, висловлюючи бурхливі емоції пса.
Ліза поправила волосся і витерла слюні Джека:
— Скільки я винна Вам?
— Зараз, так, ось чеки на 1250 гривень.
Відраховуючи гроші, Ліза запитала:
— А як він вас слухається?
— А вас не слухається?
— Ні, абсолютно не зважає на мене, важко з ним.
— Ну, не все відразу, тренування, досвід, — Іван подивився на Лізу, — соромлюся запитати, ви з чоловіком?
— ???
— Маю на увазі, хто поведе його додому? Якось собачка не для Вас.
— Ні, ми з Джеком живемо одні. Я сама поведу.
— Ви серйозно? Навіщо ви завели такого великого пса?
— Я не заводила, я врятувала цуценя, потім прилаштувати не виходило, а потім ось він встиг вирости, і тепер його точно не прилаштувати, та й звикла я до нього. Якби я знала, що такий слон буде, адже був з долоньку.
— Знаєте що, я Вас проведу. Мені за перехожих не спокійно. До речі, ось вам намордник, дарую.
Утрьох вони благополучно дісталися до квартири Лізи.
— Лізо, ви мене вибачте, але я вам чесно скажу, не можна вам таку собаку тримати. І вам погано, і йому, адже ви його тільки балуєте. А така собака без дресирування пропаде, буде небезпечний. Віддайте мені Джека.
— Ой, я так відразу не можу, я ж про вас нічого не знаю, — сказала Ліза, хоча була і не проти віддати Джека.
— Добре, я буду приходити до вас, гуляти з Джеком, а коли зважитеся, я його заберу.
Іван почав приходити до Джека, гуляти з ним. Іноді до них приєднувалася і Ліза. І Іван почав ловити себе на думці, що тягне його зовсім не до Джека. Хоча і до Джека теж.
«А що. Я вільний, вона вільна, у нас є спільний Джек» – думав Іван. Він довго складав зізнання в своїх почуттях, але вийшло у нього приблизно наступне:
— Дорога Ліза, мені здається Джек хоче, щоб у нього з’явився маленьких господар і не один, в загальному він хоче справжню сім’ю, і ми можемо це зробити, я готовий! А ви?
А Ліза не відмовилася, врешті-решт, якби Іван їй не сподобався, вона б не стала ходити з ним і Джеком по лісах і болотах під час прогулянок.
Зараз Джеку більше 12 років. Яких тільки пригод не пережив він у своєму собачому житті, і в ляльковий одяг був одягнений, і санки замість конячки возив, і з кіскою на хвості ходив. Він був щасливий, по-своєму, по-собачому, напевно, тому що зробив у своєму житті найважливіше — створив цю хорошу сім’ю, де його люблять.
Автор: Таsha.I.
Фото – ілюстративне(pexels).
