Я тремтячими руками набрала номер Віталія, мого молодшого сина, серце калатало від хвилювання. Я лежала в лікарняній палаті, відчуваючи слабкість у всьому тілі, і знала, що без допомоги не впораюся. Телефон задзвенів, і нарешті він відповів.
– Алло, мамо? Що сталося? – Його голос звучав байдуже, ніби я дзвонила з дрібницею.
– Синку, мені погано. Спеціалісти кажуть, що мені потрібен постійний догляд. Я не можу сама. Будь ласка, приїдь або допоможи якось. Може, найми когось для мене? – Я намагалася стримати сльози, але голос зрадив.
– Мамо, ти ж знаєш, як у нас справи. Ми в Канаді, далеко. Прилетіти зараз неможливо, та й робота не дозволяє. А щодо доглядальниці. У нас зараз фінансові проблеми. Бізнес не йде, як хотілося. 20 000 на місяць – це забагато для нас. Давай ти якось сама розберешся, га? Звернися до соціальних служб чи сусідів.
– Але Віталію, я ж для тебе все робила! Заповіт на тебе написала. Невже ти не можеш знайти спосіб? – Я благала, відчуваючи, як світ руйнується.
– Мамо, не пмочинай. Ми й так намагаємося. Поговоримо пізніше, коли справи налагодяться. Бувай.
І він поклав слухавку. Я залишилася одна з телефоном у руці, дивлячись у стелю, і зрозуміла, що мої мрії про щасливу старість розбилися об реальність.
Я завжди вірила, що життя – це як сад: що посадиш, те й збереш. Але доля має свої плани, і часом вони перевертають усе з ніг на голову.
У мене двоє синів – старший Андрій і молодший Віталій. Все життя я робила ставку на Віталія, думаючи, що саме він стане моєю опорою в старості.
Я вкладала в нього всю свою енергію, увагу, мрії. Андрій же, ну, він був іншим. Більш незалежним, менш слухняним моїм порадам.
Коли він вирішив одружитися з дівчиною, яку я не вважала гідною, я відреагувала різко. Не дала свого схвалення, не пішла на весілля.
Для мене це було як кінець – я просто викреслила його з свого життя. Не спілкувалася ні з ним, ні з його родиною. Онуки? Я навіть не знала, як вони виглядають.
Але життя не стоїть на місці. Давайте я розповім усе по порядку, з самого початку, щоб ви зрозуміли, як усе склалося.
Я народилася в маленькому містечку на заході України, де всі знали одне одного. Мій чоловік, Петро, працював на заводі, а я – в школі вчителькою.
Ми мріяли про велику родину, і ось у нас з’явилися сини. Андрій народився першим – тихий, задумливий хлопчик, який любив читати книжки й майструвати щось руками.
Віталій же був молодшим на три роки – жвавий, харизматичний, завжди в центрі уваги. З дитинства я помічала, як він уміє зачарувати людей: посміхнеться – і всі навколо танцюють під його дудку.
– Мамо, подивися, що я намалював! – кричав Віталій, бігаючи до мене з аркушем паперу, на якому були яскраві каракулі.
– Ой, який красень! Ти справжній художник, синку! – Я обіймала його, а Андрій тим часом сидів у кутку з книгою.
– А мій малюнок? – тихенько запитував Андрій, показуючи свій.
– Гарно, але Віталію треба допомогти з його, бо він менший, – відповідала я, відкладаючи Андріїв малюнок.
Так і йшло: я завжди приділяла більше уваги молодшому. Думала, що старший сам упорається, він же сильний. Петро намагався балансувати, але я була впертою.
“Віталій – моя надія”, – казала я собі. Коли сини виросли, Андрій пішов вчитися на інженера, а Віталій – на економіста. Андрій працював старанно, але без особливих амбіцій. Віталій же мріяв про великі гроші, про бізнес.
Одного разу Андрій прийшов додому з дівчиною. Її звали Марія – проста дівчина з села, працювала в кафе офіціанткою. Вона була милою, але я бачила в ній недоліки: неосвічена, без зв’язків, без грошей.
– Мамо, познайомся, це Марія. Ми кохаємо одне одного і хочемо одружитися, – сказав Андрій, сяючи від щастя.
– Одружитися? З нею? – Я оглянула її з голови до ніг. – А хто вона така? Що в неї за родина? Ти ж заслуговуєш на краще!
– Мамо, не треба так. Марія добра, розумна. Вона мене підтримує, – відповів Андрій, хмурячись.
– Я не дам свого благословення. Якщо ти це зробиш, то без мене, – заявила я твердо.
Марія стояла мовчки, опустивши очі. Вони пішли, і я подумала: “Нехай іде своїм шляхом”. Весілля відбулося без мене. Вони оселилися в маленькій квартирі на околиці міста, Андрій працював на заводі, Марія – в магазині.
У них народилися діти – двоє моїх онуків, але я не цікавилася. Не дзвонила, не писала. Для мене їх ніби не існувало.
Тим часом Віталій зустрів свою долю – дівчину на ім’я Ірина, дочку успішного бізнесмена. Вона була з багатої сім’ї: батько мав мережу магазинів, мати – салон краси. Я була в захваті!
– Синку, яка красуня! Ви така пара! – вигукнула я, коли він привів її додому.
– Дякую, мамо. Ірина – найкраща. Ми плануємо весілля, і її батьки все організують, – відповів Віталій, посміхаючись.
– Я допоможу, чим зможу! – сказала я, вже уявляючи, як житиму в колі заможних родичів.
Весілля було розкішним: ресторан, оркестр, гості з усього міста. Я сиділа за головним столом, почуваючись королевою. “Ось воно, моє щастя”, – думала я.
Після весілля Віталій з Іриною оселилися в просторій квартирі, яку подарували її батьки. У них народилися діти – двоє онучок, і я балувала їх як могла.
Купувала дорогі іграшки, одяг. Одного разу навіть оплатила їм поїздку на море – 2000 євро з моїх заощаджень.
– Бабусю, дякуємо за подарунки! – кричали онучки по телефону.
– Для вас усе, милі! – відповідала я, серце тануло.
Але з часом я помітила, що Ірина та її родина тримають мене на відстані. Запрошували рідко, на свята – і то не завжди. “Вони зайняті”, – виправдовувала я.
Щоб бути ближче, я навіть переписала заповіт тільки на Віталія. “Він мене не забуде”, – думала я.
Та одного дня Віталій подзвонив з новиною.
– Мамо, ми переїжджаємо до Канади. Тітка Ірини там живе, має бізнес, пропонує роботу. Це шанс на краще життя!
– До Канади? А як же я? – запитала я, відчуваючи холодок.
– Не хвилюйся, ми будемо дзвонити. Приїжджай у гості, коли зможеш, – відповів він легко.
Вони поїхали. Спочатку дзвонили часто: розповідали про нове життя, надсилали фото. Але з часом дзвінки рідшали. “Зайняті адаптацією”, – казала я собі. Моя сестра, Ганна, намагалася мене переконати.
– Олю, ти ж бачиш, що Віталій далеко. А Андрій поруч. Чому ти не помиришся з ним?
– Ні, Ганно. Я вирішила – і крапка. Андрій сам обрав свій шлях, – відповідала я вперто.
– Але це твоя дитина! Онуки ростуть без бабусі. Це неправильно, – наполягала вона.
– Я знаю, що роблю. Віталій мене не підведе, – казала я, ігноруючи її слова.
Життя йшло своєю чергою. Петро пішов з життя п’ять років тому тихо. Я залишилася одна в нашому будинку. Працювала в школі до пенсії, потім займалася городом, читала книжки.
Віталій дзвонив раз на місяць: “Усе гаразд, мамо? Ми добре”. Я надсилала посилки з українськими солодощами, витрачала 100 доларів на доставку. Але відповіді ставали коротшими.
А потім сталось непередбачуване. Я відчула слабкість, запаморочення. Сусіди викликали швидку. В стаціонарі мені сказали, що потрібно постійний нагляд, ліки, дієта. Я не могла сама впоратися – ноги не слухалися, руки тремтіли.
Ганна приходила щодня.
– Олю, тобі потрібна допомога. Я не можу весь час бути, у мене свої справи, діти, – сказала вона одного разу.
– Я подзвоню Віталію, – відповіла я.
І ось той дзвінок, про який я розповіла на початку. Він відмовив. “Фінансові труднощі”, – сказав. Я лежала в палаті, дивлячись у вікно, і думала: “Як так? Я ж усе для нього робила”. Ганна сиділа поруч.
– Олю, давай я подзвоню Андрію. Він не відмовить, – запропонувала вона.
– Ні, після всього. Я не можу. Він мене не пробачить, – заперечила я.
– Дозволь мені. Ти ж не хочеш залишитися одна? – наполягала Ганна.
Вона подзвонила. Через годину Андрій з Марією приїхали. Андрій увійшов до палати, високий, з сивиною в волоссі. Марія – усміхнена, з теплим поглядом.
– Мамо, як ти? – запитав Андрій, сідаючи поруч.
– Андрію. Вибач, що я, – почала я, але він перервав.
– Не зараз про це. Ми заберемо тебе до себе. У нас є місце, Марія допоможе.
– Але я. Я не заслуговую, – прошепотіла я.
– Ми родина, мамо. Давай не говорити про минуле, – сказала Марія м’яко.
Вони забрали мене до себе. Їхній дім був затишним: маленька квартира в місті, з садочком біля будинку. Онуки – хлопчик і дівчинка, 10 і 8 років – бігали навколо.
– Бабусю, ти будеш жити з нами? – запитав менший, Максим.
– Так, сонечко. Якщо ви не проти, – відповіла я, посміхаючись уперше за довгий час.
– Ура! Ми тобі кімнату приготували! – вигукнула дівчинка, Анна.
Марія доглядала мене з такою турботою: готувала здорову їжу, давала ліки, водила на прогулянки. Ми розмовляли годинами.
– Маріє, чому ти це робиш? Після того, як я до тебе поставилася. – запитала я одного вечора.
– Бо ви мати Андрія. І я бачу, як ви шкодуєте. Ми всі помиляємося, – відповіла вона, тримаючи мою руку.
Андрій приходив з роботи, сідав поруч, розповідав про день.
– Мамо, пам’ятаєш, як я в дитинстві будував хатинку з подушок? – сміявся він.
– Пам’ятаю. Ти завжди був винахідливим, – відповідала я.
Онуки розважали: малювали картинки, грали в ігри. “Бабусю, давай пограємо в шашки!” – кричав Максим. Ми грали, і я відчувала тепло в душі.
Одного разу я наважилася.
– Андрію, Маріє. Вибачте мене. Я була сліпа, вперта. Не бачила вашого щастя, – сказала я зі сльозами.
– Мамо, ми пробачаємо. Головне – тепер разом, – відповів Андрій.
Віталій дзвонив рідко. “Як справи, мамо?” – питав. Я відповідала коротко: “Усе добре, у Андрія”. Він змінював тему.
Минув час, мені стало краще.
Лікарі дозволили повернутися додому. Але Андрій з родиною не залишили мене: приїжджають щотижня, допомагають з господарством, привозять продукти.
Тепер я думаю про спадщину. Заповіт на Віталія… Але чи справедливо? Андрій і Марія стали для мене як рідні. Вони поруч, допомагають
От як у житті буває: та, кого я не приймала, стала як дочка, а той, кого мала за найкращого – віддалився. Соромно перед Андрієм, якби я знала, що так буде більше уваги приділяла б йому.
Хай і не багатий він, але хоч буде кому мене догледіти.
Головна картинка ілюстративна
