fbpx
Без категорії
– Ні! Гoлoдpанців у моїй квартирі не буде! Ти ба, вони вже вирішили! Розписуйся, роби, що хочеш. І живи, де хочеш. Тільки не тут! Моєї квартири йому захотілося! – Це й моя квартира, мамо! – Своєї ти ще не заробила!

– Мамо, я виходжу заміж! За Віталика! Весілля справляти не будемо. Розпишемось, запросимо на вечірку найближчих людей. Віталиків батько переніс важку опеpацію, тому… Словом, грошей зараз у них немає. Мамо?

Лариса мовчала. Світлана чекала на відповідь.

– А де збираєтесь жити? – мовила нарешті Лариса.

– У нас. Віталик ще має молодшу сестричку. І у них тільки дві кімнати. А в нас – чотири.

– Ні! Гoлoдpанців у моїй квартирі не буде! Ти ба, вони вже вирішили! Розписуйся, роби, що хочеш. І живи, де хочеш. Тільки не тут! Моєї квартири йому захотілося!

– Це й моя квартира, мамо!

– Своєї ти ще не заробила!

Світлана побігла до своєї кімнати. Нашвидкуруч запихала у пакети одяг. Зателефонує до батька, можливо, дозволить пожити у нього деякий час. Батькова друга дружина – тітка Зоя – добра, зрозуміє.

– Я сюди не повернуся. У тебе більше немає доньки! – випалила Світлана і гримнула дверима.

– Вже колись один так гримав! Нічого, прожила без нього! І ще проживу! – злісно кричала услід доньці Лариса.

Це вона про Миколу, колишнього чоловіка. Лариса і його називала гoлoдpанцем, бо Миколина сім’я була бідніша за її. І дорікала всім, чим могла. Чоловік не витримав. Подав на розлучення.

Лариса зайшла до Світланиної кімнати.

– Порозкидало все дівчисько, – буркнула сама до себе.

На дивані лежав альбом із розсипаними фотографіями. Ось Світланка-першокласниця. А ось – з Миколою під новорічною ялинкою. А це – фото колективу, де працює Лариса. Щоправда, багатьох із цих людей уже немає – розрахувалися. І вона, Лариса, приклалася до цього.

«З’їдaти» людей було її другою професією. Не могла пережити, що в когось більші статки, хтось щасливіший, хтось – розумніший. Ніколи не каялася.

Лариса розглядала фотографії. Станіслав Петрович, або просто Петрович – так називали його в колективі, колись був керівником відділу. Його любили всі. І він любив та поважав усіх. Жіноцтво особливо користувалося цим. При першій же нагоді відпрошувалися у Петровича на городи-дачі-села. «Ідіть, ідіть, дорогенька», – казав Петрович і усміхався, знаючи, що декого з жіночок і під дyлом пicтолета не заженеш на польові роботи.

Лариса марила посадою Петровича. О, вона б навела порядок з «дорогенькими»! У вищі інстанції полетіли скарги начебто від ображених громадян, телефонні дзвінки. Почалися перевірки. Лариса «допомагала» перевіряльникам, розповідаючи про м’який характер Петровича, про відсутність трудової дисципліни.

Петрович зліг із сердечним приступом. Після лікарні назад у відділ вже не повернувся. Підшукав інше, спокійніше місце, аби доробити півтора року до пенсії. Ларису призначили виконувачкою обов’язків…

Олену Михайлівну вважали першою красунею їхньої установи. Лариса терпіти її не могла. Після Петровича Олена Михайлівна стала «об’єктом номер два», котрому вирішила допекти Лариса. Тепер її ім’я згадувалося на кожних зборах. Непрофесійність, невміння працювати з людьми, лiкарняні… І коли син-п’ятикласник Олени Михайлівни вчергове заcтудився, і їй потрібно було залишитися вдома, Лариса безжально кинула:

– Або працюйте, або розраховуйтеся, якщо ваш син вічно хвоpіє. Тут не благодійна контора.

Олена Михайлівна невдовзі перевелася в іншу установу.

Наступною «жеpтвою» Лариси стала Валентина Іванівна. Її любили в колективі. Називали «наша мама Валя», бо працювала тут найдовше. А вона цілі зими годувала колег різними вареннями-джемами, поїла чаями, аби «гpип та інші бoлячки не чіплялися». Саме її кандидатуру розглядали на місце Петровича. І хоча Валентина Іванівна керівної посади не прагнула, Лариса взялася за неї не на жарт.

– Ларисо Олександрівно, – якось на зборах сказала Валентина Іванівна, – я вас не боюся. І на посаду не претендую. Скількох людей ви вже «з’їли»? Петровича, Олену Михайлівну, двох молодих дівчат… Якщо у вашому житті виникнуть якісь негаразди, то це вам буде плата за їхні сльози та обpази.

Після цього Лариса обороти трохи збавила. А згодом їхній відділ очолив молодий, амбітний Олег Васильович. У перші дні свого керівництва викликав Ларису до кабінету, сказав коротко й зрозуміло: «Якщо будете провокувати конфлікти та кoлотнечу в колективі, вилетите з роботи. Це – перше і єдине попередження».

Читайте також: – А я, сину, не тільки хто твій батько не знаю, а й хто твоя мати. І гірко розплакалася. У залі запанувала тиша. Всі наче закам’яніли на своїх місцях, боялися навіть поворухнутися. Тільки Іван підвівся

Лариса накопичувала злість. Шукала, на чому б підловити зарозумілого Олежика. Мріяла про пoмсту і реванш. Наразі ж під гарячу руку потрапила донька.

Лариса закрила альбом. А, може, невдячне дівчисько повернеться ночувати? Аби трохи заспокоїтися, дістала зі сховку гроші, що збирала на «чорний день». Сума у валюті була чималенька. Лариса любила перераховувати «заначку». Сто, двісті… Тисяча… Різко зaбoліло біля сеpця. Пoтeмніло в очах… Долари і євро випали з рук. Президент Франклін безпорадно дивився зі стодоларових купюр. Він нічим не міг дoпoмогти…

За матеріалами – «Вісник Переяславщини». Автор – Сергій Зражевський.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.