— Соломіє, ти не могла б просто залишити цю тему? Це наш сімейний вечір, — Олексій спробував втрутитися, його голос був спокійний, але з ледь помітним тремтінням. Ми сиділи за святковим столом, накритим з нагоди нашої з ним річниці, але атмосфера була настільки важкою, що навіть іскристий кришталь здавався тьмяним.
— Я просто висловила свою професійну думку, тату, — відповіла Соломія, дивлячись прямо на Романа. В її очах не було відкритого гніву, лише холодна, крижана впевненість, що останнім часом стала її стилем. — Це ж не заперечує того, що ідея, яку він просуває, вимагає значних вкладень і цілком може обернутися ну, ти сам розумієш, ризиком. Це його заощадження, і я не хочу, щоб вони були використані неефективно.
Роман ледь помітно посміхнувся, піднісши келих із соком. Це була його звична, трохи зверхня посмішка.
— Я ж і кажу, сестро. Надто емоційний підхід до великих коштів і до стратегічного планування. Завжди так. Замість того, щоб звернутися по пораду до того, хто має досвід у цій галузі, вона обирає ризикований, самостійний шлях, а потім.
— А потім що, Романе? — Я не витримала, мій голос прозвучав різкіше, ніж я хотіла. Я відчувала, як у моїх скронях пульсує втома від цієї нескінченної боротьби. — Ти будеш тут сидіти і чекати моменту, коли вона оступиться, щоб сказати: “Я ж тобі казав”?
— Ні, мамо, — його погляд, такий же холодний і відсторонений, як і в сестри, перейшов на мене. — Я просто констатую факт. У нас завжди все закінчується тим, що хтось намагається довести свою перевагу. На жаль, у Соломії це не завжди виходить, якщо дивитися на кінцевий результат.
— Ви обоє такі жорсткі, — прошепотів Олексій, опустивши голову і прикривши очі. — Ви руйнуєте цей вечір, руйнуєте все, що ми з Мар’яною намагаємося побудувати.
— Ми нічого не руйнуємо, тату, — промовила Соломія, повільно складаючи серветку. Вона поводилася так, ніби цей конфлікт був лише звичайною, буденною справою. — Ми просто продовжуємо жити нашим звичайним життям. А воно таке, як є.
Це було найгостріше. Не відкрита образа чи скандал, а ця холодна, системна ворожість, яка перетворювала сімейні свята на випробування, на безмовне змагання, переможцем у якому не міг стати ніхто.
І найболючіше було усвідомлювати, що ця атмосфера була створена нашими власними, рідними дітьми, яких ми прагнули виховати у теплі та злагоді.
Ми з Олексієм справді старалися бути хорошими батьками. Всю свою свідому сімейну історію ми керувалися одним принципом: наші діти повинні зростати у любові, підтримці та відчутті захисту.
Ми обоє вийшли з, м’яко кажучи, не дуже благополучних сімейних обставин. Я пам’ятаю постійні суперечки у своєму домі, а Олексій — холодну байдужість. Ми поклялися, що наші діти ніколи не відчують такої самотності.
Я б ніколи не могла подумати, що зрештою опинюся не найкращою матір’ю. Я не прорахувала щось найважливіше. Або, можливо, я просто не в змозі контролювати внутрішній світ двох різних людей, навіть якщо я їх народила і виховала.
Наші діти ніколи не були друзями. Вони постійно намагалися перевершити одне одного, постійно змагалися. Це почалося зі шкільної лави і триває досі, у їхньому дорослому, професійному житті.
Зараз вони майже не спілкуються. Їхні стосунки настільки напружені, що вони радше вороги, ніж рідні. І це дійсно нестерпно приймати, коли розумієш, що це сім’я, яка просто зобов’язана триматися разом. Адже інакше у цьому світі, на мою думку, не вижити.
Скільки разів ми намагалися з ними говорити. Ми сідали за стіл, просили пояснень, намагалися стати посередниками. І щоразу все було марно. Наші розмови, як правило, починалися з наших слізних прохань про примирення і закінчувалися їхніми короткими, холодними репліками: “Це наші стосунки, мамо, не втручайся” або “Ми вирішимо це самостійно”.
Невже вони справді настільки не люблять одне одного? Невже ця неприязнь настільки сильна, що вони готові навіть дійти до взаємної підступності? Мені навіть важко уявити, що конкретно між ними сталося.
До школи, до їхнього десятирічного віку, усе було добре. Так, були дитячі образи, але вони швидко минали. Це протистояння розпочалося лише тоді, коли вони обидва пішли у середню школу, увійшли у світ підліткового суперництва.
Я пам’ятаю, як ми з Олексієм вперше обговорювали це.
— Ти помітив, як вони стали поводитися? — запитала я Олексія одного вечора. — Соломія демонстративно не розмовляє з Романом, бо він отримав вищу оцінку з історії, ніж вона. Вона не просто засмучена, вона його карає мовчанням.
— Помітив, Мар’яно, — зітхнув Олексій. — А він, у свою чергу, постійно натякає, що дівчатам важче даються точні науки, а Соломія у нас завжди була сильною у математиці. Це не просто дитячі витівки. Це якась змагальність, що вийшла з-під контролю.
— Вони ніколи не говорять нам причину, — додала я. — Якщо вони сваряться при нас, то завжди припиняють, коли ми просимо їх пояснити, що сталося. Можливо, там справді щось серйозне, щось, що ми пропустили? А не просто дитячі образи без будь-якого вагомого підґрунтя.
Ми намагалися. Ми водили їх разом у походи, організовували сімейні свята, заохочували їхні спільні проєкти. Але навіть у грі чи спільній роботі їхнє протистояння ставало ще гострішим.
З роками ситуація лише погіршувалася. Суперництво переросло з оцінок у школі до результатів в університеті. Роман обрав фінансову сферу, Соломія — юриспруденцію, але навіть їхні професійні шляхи постійно перетиналися у сфері дискусій і взаємних зауважень.
— Ти бачила, що він опублікував у соціальних мережах? — обурено казала мені Соломія, коли їй було двадцять два. — Він висміяв мій пост про нове законодавство, ніби я недостатньо компетентна.
— А ти бачила її коментар до мого аналітичного огляду ринку? — відповідав Роман. — Вона звинуватила мене у поверховому підході. Наче вона розуміється на цьому краще! Вона ж юрист, а не економіст!
Це було болісно. Вони обидва досягли успіху, мали чудові, престижні професії, але їхній успіх не приніс їм миру. Навпаки, він став новим полем для демонстрації переваги.
— Я не потребую допомоги, мамо. Я успішна людина. У мене є свої справи, — заявила мені Соломія, коли я спробувала обережно натякнути на те, аби сісти і поговорити усім разом. Помиритись. — Проблема не в мені.
— Я не маю часу на балачки, — відповів Роман. — Якщо ти хочеш поговорити про наші стосунки, ми можемо зробити це. але із ким там говорити? Ти смішна, мамо?
Якщо ми не змогли помирити їх протягом двадцяти років, то, мабуть, нерозумно сподіватися, що зараз вони раптом вирішать піти назустріч одне одному і зізнатися у своїх образах. Ми втратили той час, коли могли втрутитися.
Чи є вирішення нашої проблеми? Здається, що ні. Однак продовжувати жити з думкою про те, що вони ніколи не зможуть нормально спілкуватися і будуть уникати навіть спільних свят, теж не можна. Будь це не мої діти, а випадкові люди, я, звичайно, не стала б проявляти таку постійну, виснажливу турботу. Але це моя родина.
Очевидно, що всі наші родичі про цю проблему знають. Я обговорювала це з тітками, двоюрідними братами та сестрами, сподіваючись почути мудре слово від старших чи просто незаангажованих людей. Але вони нічого слушного сказати не можуть. Вони лише розводять руками.
— Мар’яно, конфлікти між рідними — це завжди делікатна справа, — сказала мені тітка Світлана. — Там дуже легко переступити ту межу, де тебе вже не чекають. Вони дорослі. Їм видніше.
Усі, з ким я говорила, погоджувалися, що конфлікти між рідними — справа вкрай небезпечна. І вони спілкуються з Романом і Соломією дуже обережно, намагаючись не зачепити, а лише ходять навколо таємної причини їхнього протистояння.
Проблема в тому, що мені не потрібні загальні поради. Навіть мої подруги, з якими ми знайомі ще з юності, пропонували хоча б якісь варіанти вирішення.
— Може, поїдьте з Олексієм на відпочинок, а їх залиште на тиждень у себе вдома? Нехай з’ясують стосунки! — запропонувала мені Галина.
— Це ідея, але це може закінчитися тим, що хтось із них просто виїде з дому і не повернеться, — відмахнулася я, розуміючи, що її поради, хоча і висловлені з найкращих намірів, були досить наївними. — Вони обидва дорослі і мають власні квартири.
Так, усі їхні поради були досить нерозумними, і одразу видно, що вони не мають досвіду бути батьком у такій ситуації, але це все одно було краще, ніж нічого. До того ж, обговорити мені це більше не було з ким. Олексій сам був у розпачі. Він став мовчазним і лише обіймав мене, коли бачив мої сльози.
З того дня минуло багато місяців, а ситуація не змінилася. Ми продовжуємо жити, очікуючи, що в якийсь момент цей айсберг ворожості розтане, але розуміємо, що це, ймовірно, ніколи не станеться.
Тепер ми з Олексієм звикли до цього життя. До життя, де свята розділені на два дні. До життя, де ми змушені фільтрувати кожне слово, щоб не образити одного, згадавши успіх іншого.
До життя, де ми постійно відчуваємо провину за щось, що сталося в минулому, у тому далекому десятирічному віці, коли розпочалася ця незрозуміла і непереборна ворожнеча.
Ми не знаємо справжньої причини. Ми не можемо її змінити. Все, що нам залишається, — це любити їх обох окремо. І жити з цим невиліковним розколом у серці, розуміючи, що наша мрія про міцну, дружну сім’ю розлетілася на друзки, і що нам доведеться до кінця свого шляху нести цей нестерпний емоційний тягар.
Ми так прагнули дати їм найкраще, а в підсумку виявилися безсилими перед їхнім власним вибором жити у протистоянні.
А може, це ми у чомусь неправі? Ну чому у інших діти дружні і тільки у нас одних от така ситуація? Поясніть, що не так із нами? Чи ще в когось є таке, бо здається ми одні у світі маємо таких дітей.
Головна кратинка ілюстративна.
