— Ні, Олено, ти просто не розумієш усієї глибини нашої ситуації! — голос Карини, яка сиділа за моїм маленьким кухонним столом у тісній однокімнатній квартирі, тремтів від напруги й емоційного напруження, коли ми нарешті дійшли до найгострішого моменту нашої розмови того вечора. — У тебе незабаром буде цілих три просторі кімнати в самому серці Подолу, з високими стелями, великими вікнами та видом на старовинні вулички, а ми з Ігорем і двома дітьми — Максимом, якому вже дев’ять, і малою Софією, якій шість — досі тулимося в старій однокімнатній хрущовці на Троєщині, де навіть розкласти іграшки ніде, не кажучи вже про те, щоб кожному мати свій куточок для сну чи уроків! Ти живеш одна, без чоловіка, без планів на власну родину найближчим часом — чому б не пустити нас хоча б на якийсь час, поки ми не знайдемо вихід із цієї безвиході? Це ж не назавжди, лише тимчасово, доки Ігор не влаштується на стабільну роботу з вищою зарплатою, а ми не накопичимо на першу внесок за іпотеку!
Я стояла біля вікна, дивлячись, як за склом повільно спускаються сутінки над київськими дахами, і відчувала, як усе всередині мене стискається від напруги, бо знала, що ця розмова може назавжди змінити наші сестринські стосунки.
— Карино, послухай мене уважно, — відповіла я спокійно, але з такою твердістю в голосі, що навіть сама здивувалася своїй рішучості, — ця квартира дісталася мені за заповітом бабусі Ганни Петрівни, яка протягом останніх п’яти років бачила в мені єдину онучку, готову щотижня приїжджати до неї з продуктами, ліками та просто теплою розмовою за чашкою чаю. Ти маєш свого чоловіка Ігоря, який, до речі, обрав шлях водія таксі з гнучким графіком, і свою власну родину — тож нехай він шукає додаткові підробітки, перейде на повну ставку чи навіть змінить професію, щоб накопичити на більшу оселю для вас усіх. Я не зобов’язана брати на себе відповідальність за ваші життєві рішення, які ви приймали самостійно протягом багатьох років!
— Життєві рішення? — Карина різко підскочила зі стільця, її очі блищали від сліз і гніву одночасно, а руки тремтіли, коли вона стиснула край столу. — Це ти називаєш рішеннями те, що ми народили двох чудових дітей, які зараз сплять на одному розкладному дивані, бо іншого місця в квартирі просто немає? Мама з татом уже все розповіли: ти стала холодною й жадібною, забула, як ми в дитинстві ділилися останнім шматком хліба чи улюбленою лялькою! Якщо ти не пустиш нас хоча б на пів року, ми всі — і батьки, і я з дітьми — просто відвернемося від тебе назавжди! Ти залишишся самотньою в тій розкішній трикімнатній квартирі з паркетом і балконом, а ми будемо далі боротися за кожен квадратний метр у нашій тісній комірчині!
— Боротися — це ваш свідомий вибір, сестро, — відповіла я, не відводячи погляду від вікна, де вже засвітилися перші ліхтарі, — а моя квартира — це мій вибір, підкріплений законом, заповітом і п’ятьма роками турботи про бабусю, коли ніхто інший не знаходив для цього часу. Іди додому, Карино. Наша розмова закінчена, і я не зміню свого рішення.
Вона різко схопила сумку, грюкнула дверима так, що здригнулися стіни, а я залишилася стояти біля вікна з відчуттям, що це лише початок справжньої сімейної бурі, яка може зруйнувати все, що ми будували роками.
Мене звати Олена Петрівна Сидоренко, мені тридцять два роки, і я працюю старшим менеджером з продажу в великій компанії, яка займається постачанням сучасної офісної техніки та програмного забезпечення для середнього й великого бізнесу по всій Україні.
Моє життя до недавнього часу було цілком передбачуваним і розміреним: маленька, але затишна однокімнатна квартира на околиці Києва, щоденні поїздки на роботу метро з пересадкою на Солом’янці, зустрічі з подругами в кафе по п’ятницях і обов’язкові візити до бабусі Ганни Петрівни щосуботи чи неділі.
Але одного теплого весняного дня, коли сонце вже по-справжньому гріло асфальт і повітря наповнювалося ароматом розквітлих каштанів, усе кардинально змінилося.
Я вийшла з нотаріальної контори на вулиці Сагайдачного з товстою текою документів у руках, ще не до кінця усвідомлюючи масштаб того, що сталося.
Трикімнатна квартира на Подолі — вісімдесят п’ять квадратних метрів у старовинному будинку з високими стелями, ліпниною на стінах і великими вікнами, що виходять на тиху бруковану вуличку.
Бабуся Ганна Петрівна, моя найдорожча бабуся залишила всю свою нерухомість саме мені — єдиній онучці, яка протягом останніх п’яти років не пропускала жодного вікенду, щоб приїхати до неї з повним пакетом продуктів, свіжоспеченим пирогом, новими ліками та просто щирою розмовою за чашкою трав’яного чаю.
Я опустилася на дерев’яну лавочку в маленькому сквері навпроти нотаріальної контори, бо ноги трохи підкошувалися від усвідомлення того, що тепер я — повноправна власниця елітної нерухомості в самому центрі столиці.
Папери тихо шелестіли на теплому вітрі, що дув з Дніпра: офіційне свідоцтво про право на спадщину з печатками та підписами. Все було абсолютно законно, оформлено за всіма правилами, і тепер ця квартира належала мені, Олені Петрівні Сидоренко, яка все життя тулилася в орендованих малогабаритках.
Телефон у кишені легкої весняної куртки задзвонив різко й наполегливо. На екрані — мама.
— Олено, ну як там у тебе? Усе оформили без проблем? — голос матері, як завжди, був сповнений турботи, але я одразу відчула в ньому нотки тривоги.
— Так, мамо, усе готово, — відповіла я, намагаючись звучати спокійно. — Квартира офіційно моя. За місяць зможу отримати ключі й почати переїзд.
— О, чудово, доню! Тоді приїжджай до нас увечері, обговоримо всі деталі за сімейним столом. Тато уже вдома, чекає на тебе з нетерпінням.
— Добре, мамо, буду десь о сьомій, — пообіцяла я, хоча серце вже стискалося від передчуття непростої розмови.
Я знала напевно, що ця вечеря не буде просто святковою. Уся родина чула про бабусин заповіт ще задовго до її відходу, але ніхто й уявити не міг, що Ганна Петрівна залишить усе саме мені, молодшій онучці.
У мене є старша сестра Марина — тридцять п’ять років, заміжня, двоє чудових дітей: син Максим, якому вже дев’ять і який цього року пішов до третього класу, та донька Софія, шестирічна непосидюча дівчинка з кучерявим волоссям і безліччю іграшок.
Вони всією родиною жили в старій однокімнатній квартирі на Троєщині, яку Марина з Ігорем купили ще до народження Максима, і з кожним роком місця ставало все менше: розкладний диван у вітальні слугував ліжком для дітей, іграшки зберігалися в коробках під ліжком, а кухня була такою малою, що вдвох там місця не вистачало.
Вечором я приїхала до батьків у їхню затишну двокімнатну квартиру на Лівому березі, яку вони отримали ще за радянських часів. Мама Наталя Іванівна вже накрила стіл у вітальні: ароматний борщ з сметаною, домашні котлети з картопляним пюре, свіжий овочевий салат і пляшка домашнього компоту з вишень.
Тато Володимир Петрович сидів у своєму улюбленому кріслі біля телевізора, але звук був вимкнений — він явно чекав на розмову.
— Ну, розповідай у всіх деталях, як усе пройшло в нотаріуса, — сказала мама, сідаючи навпроти мене й наливаючи борщ у глибоку тарілку.
— Усе було досить стандартно, без жодних сюрпризів, — почала я, намагаючись звучати буденно. — Прийшла, пред’явила паспорт і свідоцтво, підписала кілька паперів, сплатила державне мито, отримала свідоцтво про право на спадщину. За місяць, коли мине термін на можливі претензії від інших спадкоємців, зможу забрати ключі й почати оформлювати переїзд.
— Переїзд? — тато різко повернувся до мене, відкладаючи пульт від телевізора. — А навіщо тобі кудись переїжджати? У тебе ж є квартира, хоч і маленька, але хіба тобі більше потрібно?
— Орендована, тату, — уточнила я, відчуваючи, як розмова одразу звертає в небезпечне русло. — А тепер у мене буде повноцінна трикімнатна в центрі міста, з усіма зручностями.
— Трикімнатна. — мама задумливо похитала головою, розмішуючи ложкою сметану в борщі. — Олено, а ти ніколи не замислювалася над тим, що така велика й простора квартира для однієї людини — це справжнє марнотратство, особливо коли в родині є ті, кому житла катастрофічно не вистачає?
— Мамо, я працюю щодня з дев’ятої до вісімнадцятої, сплачую всі комунальні послуги вчасно, веду облік кожної витраченї копійки, — відповіла я, намагаючись тримати голос рівним. — У чому саме марнотратство?
— Справа зовсім не в грошах, доню, — втрутився тато, відсуваючи свою тарілку. — Просто у тебе немає ні чоловіка, ні дітей, ні навіть кота. А в Марини — двоє малят, які ростуть і потребують окремого простору. Максиму вже дев’ять, йому потрібен стіл для уроків, полиці для книжок, місце, де він зможе спокійно пограти чи поспати вдень.
Я відклала ложку й подивилася прямо на батьків.
— Тату, до чого ти конкретно хилиш цю розмову? — запитала я напряму.
— Нічого особливо, — тато знизав плечима, але очі його були серйозними. — Просто ми з мамою довго думали й дійшли висновку, що справедливо було бякось поділитися цією можливістю з родиною.
— Поділитися? — я підняла брову. — Тобто як саме?
— Ну, наприклад, Марина з Ігорем і дітьми могла б переїхати до тебе в цю трикімнатну квартиру, — пояснив тато спокійно. — Місця там вистачить усім: одна кімната — для тебе, друга — для дітей, третя — для Ігоря і сестри твоєї чи як робочий кабінет. А ти б таким чином допомогла сестрі в скрутний момент.
Я відкинулася на спинку стільця, відчуваючи, як усе всередині мене стискається від передбачуваності цієї розмови.
— Мамо, тату, давайте розставимо всі крапки над «і», — сказала я чітко. — Ця квартира дісталася мені особисто за заповітом бабусі Ганни Петрівни. Вона свідомо вирішила залишити її мені, бо я була єдиною, хто регулярно провідував її, допомагав по господарству, возив до лікаря. Це її воля, зафіксована нотаріально.
— Звісно, звісно, ніхто й не сперечається з бабусиною волею, — швидко закивала мама, піднімаючи руки в миротворчому жесті. — Але ти ж сама розумієш, що в Марини зараз дуже непроста ситуація з житлом. Діти ростуть не по днях, а по годинах, а квадратних метрів у їхній квартирі катастрофічно не вистачає навіть на базові потреби.
— У Марини є чоловік Ігор, — відповіла я, не відводячи погляду. — Нехай він шукає додаткову роботу, перейде на повну ставку чи навіть змінить професію, накопичить на більшу квартиру чи візьме іпотеку. Це їхня родина, їхня відповідальність.
— Олено! — мама різко підвищила голос, і її очі блиснули обуренням. — Як ти можеш так холодно говорити про рідну сестру, яка народила двох чудових дітей і намагається дати їм усе найкраще?
— Мамо, я говорю виключно правду, — відповіла я спокійно. — Марина свідомо вийшла заміж за Ігоря, свідомо народила Максима й Софію. Це були їхні рішення, і вони мають нести за них відповідальність, а не перекладати її на мене.
— Діти — це не просто відповідальність, це справжнє щастя й сенс життя, — промовив тато тихо, але з такою інтонацією, ніби пояснював очевидне. — Ти б це зрозуміла, якби в тебе самої були діти, Олено.
— Тату, при чому тут наявність чи відсутність моїх дітей? — я відчула, як голос мій стає різкішим. — Ми говоримо про спадщину, яку бабуся залишила саме мені, а не про те, скільки онуків у кого є.
— Бабуся залишила тобі квартиру саме тому, що ти регулярно до неї їздила, привозила продукти, сиділа годинами за розмовами, — сказала мама, намагаючись звучати переконливо. — Але вона фізично не могла передбачити, що через кілька років у Марини будуть такі серйозні проблеми з житлом через народження другої дитини.
— Мамо, у Марини немає жодних проблем з житлом у юридичному сенсі, — відповіла я твердо. — У них є власна однокімнатна квартира, зареєстрована на двох із Ігорем. Просто їм хочеться більшого простору, більшого комфорту, ближчого до центру розташування. Це цілком нормально бажання, але вирішувати його мають вони самі, а не я.
— Олено, родина — це не просто набір родичів із різними прізвищами, — втрутився тато, піднімаючи голос. — Це система взаємної допомоги, підтримки в скрутні моменти, готовність ділитися тим, що маєш, коли в іншого бракує. Якщо в одного члена родини раптом з’явилися нові можливості, він просто зобов’язаний допомогти іншим.
— Тату, я абсолютно не проти допомогти родині, — відповіла я, дивлячись йому прямо в очі. — Можу позичити грошей, можу допомогти з пошуком нової роботи для Ігоря, можу навіть профінансувати репетитора для Максима. Але віддавати свою власну квартиру, яку я отримала законним шляхом, я не збираюся.
— Ніхто й не просить тебе віддавати квартиру назавжди, — мама махнула рукою, ніби відганяючи мою відмову. — Просто пустити пожити на якийсь час. Квартира велика, три кімнати, кухня, балкон — усім вистачить місця з головою.
— Мамо, я хочу жити одна, — відповіла я чітко. — Саме для цього я працюю щодня, сплачую податки, веду самостійне життя, планую свій бюджет і свій простір. Я не хочу дістати сусідів у власній квартирі, навіть якщо це рідні люди.
— Самостійне життя… — тато всміхнувся кутком губ, але в очах його читалася іронія. — У тридцять два роки, Олено, вже давно час подумати про створення власної родини, а не про самотнє існування в трикімнатній квартирі.
— Тату, ми зараз говоримо не про мої особисті плани на шлюб чи дітей, — відповіла я, відчуваючи, як терпіння закінчується. — Ми говоримо про конкретну квартиру, яка належить мені за законом.
— Саме про це й говоримо, — тато встав із крісла й почав ходити кімнатою, як завжди, коли був схвильований. — У тебе немає ні чоловіка, ні дітей, ні навіть домашньої тварини. Квартира велика, три кімнати стоятимуть порожніми місяцями. А в Марини — повноцінна родина, діти ростуть, потребують простору для ігор, навчання, відпочинку. Де тут логіка, Олено?
— Логіка дуже проста, тату, — відповіла я, не піднімаючи голосу. — Квартира належить мені за заповітом, і я маю повне право розпоряджатися нею так, як вважаю за потрібне.
— Заповіт — це всього лише формальність на папері, — сказала мама, намагаючись звучати м’яко, але з нотками докору. — А родина — це назавжди, це зв’язок, який не розірвати жодним документом.
— Якщо родина справді назавжди, — відповіла я, — то чому Марина з Ігорем не можуть продовжувати жити в своїй квартирі, яку вони самі обрали й купили?
— Бо там фізично немає місця! — мама ляснула долонею по столу так, що задзвеніли тарілки. — Діти сплять на розкладному дивані, іграшки розкидані по всій кімнаті, на кухні неможливо нормально приготувати вечерю для чотирьох осіб! А в тебе три кімнати стоятимуть порожніми, збиратимуть пил!
— Мамо, я не планую тримати кімнати порожніми, — відповіла я спокійно. — Одну кімнату зроблю спальнею з великим зручним ліжком і шафою для одягу, другу — робочим кабінетом із комп’ютером, полицями для документів і затишним кріслом, третю — вітальнею з м’яким диваном, телевізором і книжковими стелажами.
— Робочий кабінет? — тато зупинився й подивився на мене здивовано. — Навіщо тобі кабінет? Ти ж не письменниця й не художниця.
— Тату, я менеджер з продажу, — пояснила я. — Часом беру роботу додому: готую презентації для клієнтів, аналізую звіти, проводжу онлайн-зустрічі. Мені потрібен окремий простір, де ніхто не відволікатиме.
— Оленко, — мама підсунулася ближче й взяла мене за руку, — ти ж сама розумієш, що діти — це наше спільне майбутнє. Максим і Софія — твої рідні племінники, вони тебе люблять, часто питають про тітку Олену. Невже тобі зовсім не шкода, що вони ростуть у такій тісняві, коли в тебе є можливість дати їм нормальні умови?
— Мамо, мені справді шкода дітей, — відповіла я щиро. — Але це не означає, що я маю віддати свою квартиру, яку отримала законним шляхом, щоб вирішити проблеми, створені іншими людьми.
— Не віддати назавжди, а просто поділитися на якийсь час, — мама не здаватися. — Тимчасово, доки Марина з Ігорем не знайдуть вихід: візьмуть іпотеку, знайдуть кращу роботу, накопичать на першу внесок.
— А якщо вони не знайдуть вихід ніколи? — запитала я напряму. — Якщо їм просто сподобається жити в центрі Києва в просторій квартирі за мій рахунок?
— Оленко, що ти таке кажеш? — мама обурилася. — Марина — твоя рідна сестра, а не якась чужа людина!
— Мамо, саме тому, що вона рідна, я не хочу псувати з нею стосунки назавжди, — пояснила я. — Спочатку це буде «тимчасово», а потім вони просто залишаться, бо звикнуть до комфорту. Я стану постійним спонсором їхнього життя.
— Ну й що поганого в тому, щоб родина жила разом? — тато сів назад за стіл. — Багато сімей так роблять: бабусі, дідусі, діти, онуки — під одним дахом. Це зміцнює зв’язки.
— Тату, я не хочу жити з Мариною, Ігорем і двома дітьми під одним дахом, — відповіла я твердо. — Я хочу власний простір, власний графік, власне життя.
— Це чистий егоїзм, Олено, — тихо, але різко сказала мама. — Ти думаєш лише про себе.
— Мамо, це не егоїзм, — відповіла я. — Це моє законне право на власність і на вибір способу життя.
— Право, — тато встав і підійшов до вікна, дивлячись на вечірнє місто. — Є право на квартиру, так. Але чи є в тебе совість, доню?
— Тату, совість у мене є, — відповіла я. — Але вона не змушує мене жити з людьми, з якими я не хочу ділити свій простір, навіть якщо це родичі.
— З людьми? — мама схопилася зі стільця. — Це твоя рідна сестра й твої племінники, яких ти бачила немовлятами!
— Мамо, я знаю, хто вони, — відповіла я. — Але це не змінює мого бажання жити однією.
— Тоді поговори з Мариною сама, — сказав тато, обертаючись. — Зустріньтеся, обміркуйте всі варіанти. Може, знайдете компроміс.
— Який саме компроміс? — запитала я.
— Не знаю точно, — тато знизав плечима. — Наприклад, розділите квартиру на зони. Чи складете графік використання кімнат. Чи Марина сплачуватиме частину комунальних послуг — скажімо, 1 500 гривень щомісяця.
— Тату, я не хочу жодних компромісів, — відповіла я. — Я хочу жити одна в своїй квартирі, яку отримала за заповітом.
— Тоді ти справжня егоїстка, — сказала мама тихо. — І бабуся Ганна Петрівна, напевно, перевертається від твоєї позиції.
— Мамо, бабуся залишила квартиру саме мені, — відповіла я. — Значить, вона хотіла, щоб я жила в ній так, як вважаю за потрібне.
— Вона хотіла, щоб ти була щасливою, — мама не здаватися. — А чи можна бути щасливою, знаючи, що рідна сестра з дітьми тулиться в тісній квартирі на околиці?
— Мамо, Марина не страждає в буквальному сенсі, — відповіла я. — У них є дах над головою, чоловік працює, дружина працює, діти відвідують школу й садок. Це звичайне життя мільйонів сімей.
— Звичайне? — тато розсміявся гірко. — Жити в однокімнатній хрущовці з двома дітьми, де навіть поставити дитяче ліжко ніде?
— Тату, мільйони сімей по всій Україні так живуть, — відповіла я. — І виживають, планують, накопичують, беруть іпотеку.
— Але в них немає родички з трикімнатною квартирою в центрі, — сказав тато. — А в Марини є.
— Я не «родичка з квартирою», — відповіла я. — Я людина, яка отримала спадщину за турботу про бабусю.
— Отримала спадщину й одразу загордилася, — мовила мама. — Забула, що родина — це не тільки права, а й обов’язки.
— Мамо, я не забула, — відповіла я.
Я вийшла з батьківської квартири з важким серцем і відчуттям, що цей вечір став початком розриву. Батьки вважали спадщину спільним надбанням усієї родини, а я — ні.
Квартира була моєю за законом, за волею бабусі, за п’ятьма роками турботи. І я не збиралася віддавати її нікому.
Наступного дня, коли я сиділа в офісі й готувала комерційну пропозицію для великого клієнта, задзвонив телефон. На екрані — Марина.
— Привіт, Оленко! Як справи? — її голос був, як завжди, бадьорим.
— Привіт, Мар. Нормально, працюю, — відповіла я.
— Слухай, а можна мені ввечері до тебе заскочити? Треба поговорити по-родинному, — сказала вона.
— Про що саме? — запитала я, вже передчуть небезпечне.
— Батьки розповіли про спадщину, — пояснила Марина. — Я хочу привітати тебе й заодно обговорити деякі моменти. До того ж, візьму дітей — нехай тітку побачать, пограються.
— Марино, — я зупинила її, — якщо ти хочеш поговорити про квартиру, то краще приїжджай одна. Без дітей.
— А що не так? — здивувалася вона. — Племінники не можуть тітку відвідати?
— Можуть, — відповіла я. — Але якщо розмова буде про те, що я здогадуюся, то краще без дитячої аудиторії.
— Гаразд, — погодилася Марина після паузи. — Буду о сьомій. Одна.
Я поклала слухавку й відчула, як серце стискається. Вечорий буде важким. Марина приїде з проханням, від якого важко відмовитися. Але я знала: відмовитися доведеться.
Рівно о сьомій пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Марина з великим букетом весняних тюльпанів у руках і широкою посмішкою на обличчі.
— Вітаю зі спадщиною, сестричко! — сказала вона, обіймаючи мене. — Це ж справжня казка!
Ми пройшли на кухню моєї маленької орендованої квартири. Марина одразу оглянулася: стіл, дві табуретки, маленька плита, холодильник.
— Місця тут, звісно, малувато для великої родини, — сказала вона з легкою усмішкою. — Але нічого, скоро в тебе буде цілий палац!
Я налила нам чаю й одразу перейшла до справи.
— Марино, давай без передмов, — сказала я. — Ти приїхала говорити про квартиру?
— Так, — кивнула вона, відпиваючи чай. — Олено, ти ж знаєш нашу ситуацію. Максиму дев’ять, він уже великий хлопець, йому потрібен свій стіл для уроків, полиці для книжок, місце, де він може пограти в конструктор чи просто побути сам. Софія спить із нами на великому ліжку, бо диван у вітальні занадто малий для двох дітей. Ми всією родиною тулимося в одній кімнаті, а в тебе незабаром буде трикімнатна квартира в центрі — з кухнею-студією, балконом і навіть комірчиною для речей!
— І що ти пропонуєш? — запитала я, хоча відповідь знала наперед.
— Пустити нас пожити, — сказала Марина просто. — Хоча б на рік-два. Місця вистачить усім. Ти одна, без планів на дітей найближчим часом — навіщо тобі стільки простору?
Я встала й підійшла до вікна. За склом уже горіли ліхтарі, відбиваючись у калюжах після денного дощу. Скоро я бачитиму цей самий вечірній Київ із вікон нової квартири. Ця думка остаточно зміцнила мою рішучість.
— Марино, я не збиваюся заводити дітей найближчим часом, це правда, — сказала я, обертаючись. — Але це не означає, що я маю віддати свою квартиру вашій родині. Бабуся залишила її мені, бо я була єдиною, хто піклувався про неї.
— Я розумію, — кивнула Марина. — Але родина має триматися купи. Ділитися. Підтримувати одне одного.
— Родина — це не означає жити за рахунок одного, — відповіла я. — Давай поговоримо про реальні речі. Хто платитиме комуналку за трикімнатну в центрі? Це мінімум 5000 гривень щомісяця взимку.
— Ми внесемо свою частку, — сказала Марина. — Ми будемо економити, — сказала Марина.
— А ремонт? — продовжила я. — Квартира стара, потрібен косметичний ремонт на 150 000 мінімум. Звідки гроші?
— Ти ж можеш допомогти, — сказала Марина.
— Тобто я маю платити за все? — запитала я.
— Ні, ми будемо поступово віддавати, — сказала Марина.
— А якщо Ігор знову змінить роботу? — запитала я. — Він уже восьму за шість років. То графік не той, то начальство, то зарплата мала.
Марина зніяковіла.
— Він старається, — сказала вона.
— Старається, але результату немає, — відповіла я. — Навіщо йому старатися, якщо в дружини є сестра з квартирою?
— Олено, ти жорстока, — сказала Марина.
— Я реалістка, — відповіла я.
— Добре, — сказала Марина. — А якщо ми знімемо в тебе кімнату?
— Марино, — сказала я м’яко, але твердо, — квартира моя. За законом. За заповітом. Моя власність — мої правила.
— Ти жадібна, — сказала Марина, встаючи. — Племінники тебе люблять, а ти їх на вулицю викидаєш.
— Я не викидаю, — відповіла я. — У вас є квартира.
— Ми тобі в біді не допоможемо, — пригрозила Марина.
— Я звикла сама, — відповіла я.
Вона пішла, грюкнувши дверима.
Наступного дня — дзвінок від мами. Сльози, докори. Тато тиснув на совість. Але я стояла на своєму. Сім’я образилася. Дзвінки припинилися.
За місяць я переїхала. Трикімнатна стала мрією: спальня з великим ліжком, кабінет із робочим столом, вітальня з диваном і телевізором. Тиша. Спокій. Свій простір.
Іноді думала про них. Але дзвонити не тягнуло.
Минуло пів року. Квартира набула затишку: шпалери в квіти, нова кухня, балкон із горщиками базиліку. У мене з’явився наречений, я при надії, весілля плануємо напередодні нового року.
Але ні тато ні мама, ні сестра того не знають. Я для них – відрізана скибка. За цей час ніхто навіть не поцікавився як я і що зі мною.
Мені прикро, але я не шкодую. Скажіть, хіба ж я не правильний вибір зробила.
Продовження у першому коментарі.
