fbpx
Історії з життя
– Ні, таки я вас десь бачила, – не вгавала жінка. – Не часто тепер до Катерини гості ходять. А колись ходили. Чоловіки голови за нею скручували. Тут один від сім’ї втік. Бігав за Катериною. Господарку їй доглядав. На колінах повзав. Зізнавався: як скаже Катерина в криницю скoчити – скoчу. Вона тішилася.

Душа спотикалася об облізлі камінці, що злісно стирчали зі старої дороги. Місцеві люди називають її шляхом. Але відразу ж попереджають: автобуси ним не їздять.

– А коли їздили? – запитала Ксеня.

Старий, з хитринкою в очах дід, засміявся:

– За совітів.

На дідовому подвір’ї й залишила своє авто. Не наважилася випробовувати ні себе, ні машину. Півтора кілометра пішки – не так уже й багато.

Ішла і картала себе: «Що ти робиш, Ксеню? Що скажеш цій незнайомій жінці?».

Серце впиралося: не зупиняйся!

Розум був безсилий. Проте спробував заперечити: «Це давні дитячі образи женуть тебе. Але ж нічого не зміниш, не повернеш».

«Вона зманила, вкрала мого батька. Він навіть не приходив у мої сни. Заборонила, певно. Вони обоє зрадили мене».

Ксеня знала: ця жінка уже літнього віку. Чи здорова? Чи жива?

«Навіщо ти все це затіяла?» – запитував розум.

«Подивитися на неї. Просто подивитися. Час украв її молодість і красу. Але ж цікаво…».

До села залишалося з півкілометра. Ще не пізно повернутися. А в голові крутилося: чи згадував батько про свою Ксеню при цій жінці? Чи хотів побачити матір? Чи думав повернутися до них?

Скільки разів Ксеня намагалася зобразити в уяві образ незнайомки-розлучниці. І не могла його довершити.

«Я хочу її побачити і простити», – виправдовувала свій намір Ксеня.

«То прости», – радив розум.

«Зараз не можу. Після зустрічі».

Ледве не спотикнулася об камінець. Згадала, як у дитинстві мама прорізувала в сандаликах «віконечка» для великих пальців. Малій було незручно ходити, але на нове взуття не було грошей. Тому сандалі жили своїм життям, а великі пальці – своїм. Ксеня не заздрила дівчаткам, у котрих пальці не просилися на волю. Вона лише мріяла про нову, гарну взувачку. Якби у них був тато…

Нарешті перша хата. Друга, третя, четверта… Боялася ступити на чуже подвір’я, аби запитати, куди має звернути. Біля криниці жінка брала воду.

– Добрий день. Я шукаю…

– Ось там, на горбочку, бачите хату? Голосно говоріть з нею. Погано стала чути. А колись такою гарною була. Не така, як усі.

Катерина була, як з картинки. А ви хто їй будете?

Цікавість розбирала жінку.

– Я…

– На кого ж ви подібні?

– Я тут ніколи не була.

– Ні, таки я вас десь бачила, – не вгавала жінка. – Не часто тепер до Катерини гості ходять. А колись ходили. Чоловіки голови за нею скручували. Тут один від сім’ї втік. Бігав за Катериною. Господарку їй доглядав. На колінах повзав. Зізнавався: як скаже Катерина в криницю скoчити – скoчу. Вона тішилася. Сама ж інших з розуму зводила. А він, наче очманів. Може, поробила йому. Ви в місті живете? В містах менше, а в селах вміють чарувати.

– А той чоловік гарний був?

– Гарний, гарний був Петро.

Ксеня остовпіла. Петро. Це ж про її батька розказує ця жінка.

– Вона вийшла за нього заміж?

– Ні, за чужого, заїжджого, вийшла. Але він хорувати почав. Не довго прожив. А Петро до cмeртi до Катерини ходив. Не міг без неї жити. Вона ж хвостом виляла. Знала, нікуди Петро не подінеться. Про сім’ю не згадував. Бувало, люди казали: «Петре, одумайся. Вертайся до жінки і дитини». А він: «Нема в мене сім’ї. І не було. Тут моє життя». Тепер, певно, Катерина кається. Часто ходить на його мoгилу. Ой, я байки вам розказую. А ви ж спішите, бачу. Катерина любить на лавці сидіти. Може, й зараз сидить. Ідіть, не бійтеся, собаки там нема.

Неймовірно важко було йти угору. Не від утоми. Від жалю.

На лавці сидів великий рудий кіт. Ні, Котяра.

«Де ж твоя господиня?» – подумки запитала в Котяри (так нарекла Ксеня руде диво).

Мудра котяча душа щось відчула. Руде створіння невдоволено дивилося на Ксеню. Якби могло говорити, то, мабуть, спровадило б геть.

«Я не скривджу твою господиню», – виправдовувалася Ксеня перед Котярою.

На ганку з’явилася Катерина. Глянула у бік хвіртки. Побачила незнайомку. Пішла назустріч. Вона йшла поволі. Придивлялася.

Крок, ще крок… Їхні очі зустрілися. Котяра зістрибнув з лавки. Сів біля хвіртки. Не хотів, аби Ксеня ступила на подвір’я.

Катерина не була схожа на спрацьованих сільських жінок. Мала ще гідну поставу. Карі очі. Колишня врода облагородила обличчя.

– Ви когось шукаєте? – запитала Ксеню.

– Так, здається, я заблукала.

– Ви у справах з району?

– Ні… так, з району.

– То вам до сільради.

– До сільради… Ваш кіт дуже гарний.

Після компліменту погляд Котяри добрішим не став. Кіт чекав, коли Ксеня нарешті забереться.

– Сільрада в цьому керунку. Звернете наліво.

– Добре, дякую. Я знайду.

Катерина пильно дивилася на незнайомку «з району».

– А я то думаю… Ви… ви Петрова донька… Ви схожі на…

Ксеня не дослухала Катерину. Різко рушила з місця. Серце котилося, летіло з горбочка, вона – за ним. Повернула направо.

Село здивовано дивилося услід. А Ксеня намагалася запам’ятати жінку, яку батько любив усе життя. І рудий Котяра стояв перед очима. А, може, то була киця.

«Тепер Катерині буде важко», – не вгавав розум.

«І мені не легко», – відповідала Ксеня.

А серце знало: Катерина піде на Петрову мoгилу і розповість, що приходила донька. Лише не сказала, чому приходила…

автор: Ольга Чорна

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook