Продавчиня замість вчительки і раденька!
– Для того я тобі життя під ноги кинула аби ти мені тепер таке заявила? Та що з тобою? Чому ти така невдячна? Вся в батька!
Батько Алли мене покинув, коли мені було тридцять, так привітав мене з ювілеєм – забув про нього і речі свої забрав. Доньці якраз був рік, я без роботи, без коштів для існування. А він, бачте, стомився від дитячих плачів. Не знаю, як би я жила, якби не батьки, але я за все їм віддячила – працювала в дві зміни, виходила на вихідних та свята, лиш би була копійка.
Моя Алла мала все і я кажу це в прямому сенсі цього слова! Найкращі іграшки, тільки побачила, що вона любить танці – одразу на гурток танців, купу грошей на костюми і балетки, поїздки. Сказали, що гарно співає – найкращий вчитель вокалу в місті був у неї, гарно запам’ятовує мови – вона вже ходила до репетитора з англійської.
Все для неї і нею я жила всі ці роки. Збирала їй на інститут і таки вона поступила на іноземну мову і педагогіку.
– Це чудова професія, Алло, можеш і дітей вчити і працювати перекладачем. І я вже тобі відкладаю гроші на подорож за кордон! ти проживеш найкраще життя, дитино, яке тільки може собі уявити людина!
Але, якби то була інша дитина, а не Алла, то так би й було… Все вона кидала на пів дорозі: танцювати не хотіла, бо далеко їздити, співи кинула, англійську так-сяк ходила і то скільки вона мені нервів потріпала, що не може слова запам’ятати…
Впхала я її на той факультет і що видумаєте? Пішла вона на роботу? Та як би не так – попрацювала кілька місяців у школі і сказала, що то не її!
– Мамо, я не хочу там працювати і не можу!
– То я не можу з такою донькою! Все життя працюю на твої кортячки, а що в результаті?
– Мамо, я тебе нічого не просила! Я просто хотіла аби ти мені дала спокій!
– Спокій? Ти мала мені бути вдячна, що я тобі хочу дати старт в житті, хто з твоїх однолітків міг таким похвалитися? Те й робили, що сиділи на лавочках!
– Я теж хотіла сидіти на лавочках!
Отакої, замість того аби собі робити майбутнє змалку, вона хотіла сидіти на лавочці та реготати з однолітками. А я отака мачуха тягла ведмедя до меду за вуха.
Звичайно, що я не давала їй спокою, хоч вона й переїхала від мене на орендовану квартиру, але я мала знати. Що вона не опустилася на саме дно. І так, з дна постукали:
– Мамо, я продаю одяг! І дуже добре на тому заробляю! Виявляється, я таки маю талант!
– Продавчиня? Ти жартуєш! У нас колись такий був жарт, що всі продавці на базарі з вищою освітою!
– Мамо, досить, хоч раз мене послухай, бо мені вже двадцять п’ять! І я не маленька дівчинка. Я тобі просто покажу, що я роблю з людьми.
Вона почала витягувати з пакетів, які принесла з собою речі і я почала їх приміряти. Це було чудо, магія і чародійство… Звичайний ремінчик, там кольє, там колір під мої очі і я інша людина. Я забула, що колись була гарна…
– Що скажеш?, – спитала донька.
Я не мала слів, по щоках котилися сльози…
– Скільки це все коштує? Певно, дуже дороге і я не можу це прийняти!
– Мамо, можеш і приймеш і будеш в ньому ходити кожен день!
– Як кожен день? Ти що? На свято візьму…
– Ні, на свято я тобі ще подарую, а це на кожен день і підемо ми з тобою в театр на твого улюбленого актора, купимо квіти і ти їх подаруєш. І будемо просто жити так аби було добре нам обом.
Я не дуже зрозуміла, як це так можливо, щоб обом було добре, адже я так не вмію і не знаю. Єдине, що я зрозуміла, що виростила добру житину, чуйну і таки талановиту. То вже намарне не прожила, хіба ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
